Розділ 20.

У навушниках клацав метроном.

Клік. Клік. Клік. Клік.

Сто двадцять ударів на хвилину. Рівно. Без жодного відхилення. Без подиху.

Данило стояв на сцені київського ангара, де «Сіль» репетирувала тур, і бив біт у мікрофон. Мікрофон був дорогий, новий, німецький. Йому видали його в перший день разом із вушними моніторами, перепусткою на шнурку й футболкою з логотипом гурту. Мікрофон звучав ідеально. Чисто, глибоко, без жодного шуму.

Він досі не дав йому імені.

— Стоп! — Макс Корінь підняв руку. Барабанщик зупинився. Бас зупинився. Клавішник, який пив каву просто за синтезатором, зупинився. — Даню, ти знову відстаєш.

— Я не відстаю.

— На такті тридцять два ти затримуєшся. На чверть. Ось тут. — Макс постукав пальцем по планшету, де в нього була розмітка. — Ти робиш отой вдих, як на «Даху», і бочка в тебе після нього з'їжджає. Дихай скільки хочеш, я не про повітря. Я про бочку. На тридцять третьому в нас вибух світла й пірозаряди, усе зашито в таймкод. Барабани сидять на твоїй бочці, світло — на барабанах. Ти відтягнув на чверть — і поїхало все шоу. Розумієш?

— Розумію.

— Ти класний, — сказав Макс і всміхнувся так, як усміхався з афіш. Чесно, тепло, по-дружньому. — Ти найкращий бітбоксер, якого я чув за десять років. Просто цю відтяжку бережи для вулиці. Тут вона коштує нам шоу. Добре?

— Добре, — сказав Данило.

Він сказав це татовим голосом. Помітив це й нічого не зміг вдіяти.

Вони почали знову. Клік. Клік. Клік. Він бив біт. Перед тридцять другим тактом він перебудував фразу. Узяв повітря раніше, на слабкій долі, переніс акцент, і на тридцять третьому такті все збіглося з кліком до мілісекунди. Він знав, як це робиться. Завжди знав.

Але разом із відтяжкою зник той самий злам, з якого на даху починалася їхня з Мирою музика.

Данило зіграв рівно. Без відтяжки. Так, як вимагало аранжування.

Макс показав великий палець.

Данило подумав, що ось так, мабуть, почувався Борис. Лупер. Який записує все і нічого не забуває, і відтворює рівно, як машина, і ніколи не дихає.

* * *

Київ був великий, гучний і чужий.

«Сіль» винайняла йому номер у готелі біля ангара. Чистий, білий, з телевізором на пів стіни, кавомашиною і видом на трасу. Перші три дні Данило вважав, що це найкраще, що з ним траплялося. Готель! Кавомашина! Йому платили аванс, більше, ніж він заробив біля лева за все літо. Йому видали куртку з логотипом. Він виклав фото в інсту, і Остап поставив лайк, а мама написала «Синку, ти там їси?», а тато нічого не написав. Як завжди.

На четвертий день він прокинувся о п'ятій ранку від того, що йому наснився Паганіні.

Голуб сидів на постаменті лева й дивився на нього одним оком. Нічого не робив. Просто дивився. Данило сів у ліжку й дивився у вікно на трасу, де мчали фури, і не міг зрозуміти, чому йому так порожньо.

Була п'ята ранку. Через три години Мира підійде до лева. З пюпітром, якого їй не треба. Зі Стефою. Розкладе футляр з лівого боку, де тінь. І почне з Баха.

Сама.

Він узяв телефон. Відкрив чат з нею. Останнє повідомлення було два тижні тому, з того вечора після не-побачення. «Наступного разу — без панамок». І його: «Обіцяю».

Він набрав: «Доброго ранку». Стер. «Як ти?» Стер. «Мені наснився Паганіні». Стер.

Він не мав права. Вона сказала: «Стара редакція». Вона сказала: «Не смій лишатися через мене». Він не лишився. Він зробив, як вона хотіла. Тепер у нього немає права писати «доброго ранку».

Він закрив чат.

* * *

Ілона з ним не поїхала.

— Я менеджерка дуету, — сказала вона того вечора, коли він пакував рюкзак у кімнаті Остапа. Вона стояла в дверях, схрестивши руки, і синє волосся в неї стирчало на всі боки, бо вона його нервово смикала. — Не твоя. Дуету. А дуету немає. Значить, я лишаюся з тією половиною, яка лишилася.

— Ти що, на її боці?

— Я на боці дуету, — повторила Ілона. — Ти — ідіот. Вона — теж ідіотка. Але вона хоча б не поїхала.

— Вона мене сама відпустила!

— Вона тебе відпустила, — сказала Ілона, — бо боїться, що ти лишишся через неї й потім пошкодуєш. А ти поїхав, бо боїшся, що лишишся й пошкодуєш. Ви обоє боїтеся одного й того самого. Тільки з різних боків.

Данило перестав пакувати.

— Звідки ти така розумна?

— Я сорок тисяч підписників веду на акаунті про кішок, — сказала Ілона. — Я знаю все про страх і гордість.

Він не знайшов, що відповісти. Застебнув рюкзак. Ілона обняла його на порозі. Коротко, незграбно, як у «Медовій пані» обійняла Миру.

— Їж, — сказала вона.

— Ти як мама.

— Хтось же має.

* * *

Ілона писала щодня. О дев'ятій ранку, як годинник. Без тексту. Тільки відео.

Перше: лев, ранок, Мира біля правої лапи. Грає Баха. З заплющеними очима. Біля неї — нікого. Ну, майже: пані з собакою, японець з фотоапаратом і Паганіні на постаменті. Усе, як у перший день, до того як він приїхав зі своїм Бас Басовичем.

Друге: те саме. Тільки Мира грає «Літо» Вівальді. Третю частину. Бурю. І посеред бурі зупиняється. Дивиться туди, де колись стояла його колонка, біля лівої лапи. Довго дивиться. Потім продовжує.

Третє: «Медова пані». Мира за стійкою п'є какао. Зоря щось їй каже. Мира не відповідає. Зоря пише щось маркером на кришці й подає їй. Камера наїжджає: на кришці написано «Він ідіот. Але він наш ідіот». Мира дивиться на кришку, а тоді, вперше за всі ці відео, ледь-ледь усміхається. Одним кутиком рота.

Данило переглянув це відео одинадцять разів.

Четверте: дах. Вечір. Ілона знімала, мабуть, з дверей горища, бо в кадрі видно край манекена в капелюсі. Мира на лаві. Сама. На середині, а не на своєму краю. Поруч із нею, на літерах «С + Л», стоїть Степан. Мира грає їхню пісню. Перший куплет. Приспів. І свій куплет, другий. Без біта. Без голосу. Тільки скрипка. Але вона грає так, ніби поруч хтось є. Ніби вона чекає вдиху там, де він мав би вдихнути. І затримує ноту. Саме там, на тридцять другому такті.