Розділ 19.

Ярина подзвонила в п'ятницю, тридцять першого, о пів на одинадцяту ранку, коли Мира саме складала пюпітр біля лева, а Данило пішов до «Медової пані» по какао.

— Миро, сонце, привіт! Слухай, швиденько. — Голос у Ярини був бадьорий, як завжди, і трохи захеканий, ніби вона говорила на бігу. — Мені вчора знову писав Макс Корінь. Питав, чи Данило вже вирішив. Я сказала, що не знаю, що це його справа. Але ти ж знаєш, так? Я просто хочу заздалегідь розуміти, що мені робити з фінальною сіткою, бо якщо він таки поїде двадцять дев'ятого...

Мира стояла з пюпітром у руках.

— Хто такий Макс Корінь? — спитала вона.

У трубці стало тихо.

Ярина ніколи не мовчала. За шість тижнів Мира жодного разу не чула, щоб Ярина мовчала довше, ніж потрібно, щоб набрати повітря. А зараз у слухавці була тиша. Як у колибі, коли Ярина вдавала, що хропе.

— Ой, — сказала нарешті Ярина. — Ой. Миро. Я думала... Він тобі не сказав?

— Що не сказав?

— Сонце, я... це не моя справа, я не мала...

— Ярино. Що він мені не сказав?

Ярина зітхнула. Довго, важко, як Жужа на сорок третьому кілометрі.

— Гурт «Сіль». Ти ж знаєш «Сіль»?

Мира знала «Сіль». Усі знали «Сіль». Їхні пісні грали в кожній маршрутці, на кожному випускному. Зоря вмикала їх у «Медовій пані» по п'ятницях.

— Макс Корінь — їхній фронтмен. Він почув ваш «Дах» у мене на каналі і той ранковий ефір. І покликав Данила в осінній тур. Дванадцять міст. Палац спорту. Старт двадцять дев'ятого серпня, у Києві. — Ярина помовчала. — Він написав Данилові ще минулого тижня. В середу. Дев'ять днів тому. Відповідь потрібна до завтра. До першого.

Мира дивилася на лева. Лев дивився кудись поверх неї, у свої півтора століття, з виразом «я вас усіх переживу».

Дев'ять днів.

Кавомолка.

Високий Замок. «Далі побачимо».

— Миро? Ти тут?

— Тут, — сказала Мира. Голос був рівний. Дуже рівний. Таким голосом тато Данила казав «добре». — Ярино. А якщо він поїде. Що буде з фіналом?

— Сонце...

— Що буде?

Ярина знову зітхнула.

— Ти знаєш правила. Я сама їх писала. Дует — це дует. Якщо хтось один іде — місце у фіналі згорає. Я не можу зробити виняток. Там голосування, журі, телебачення, юристи спонсорів... Мені дуже шкода. Правда.

— А він не може приєднатися до них пізніше? Після тридцятого?

— Я питала. Учора, сама. — Ярина заговорила тихіше. — Київ знімає телебачення, усе шоу ставлять під перший концерт. Репетиції щодня з третього серпня. Макс каже: або з першого концерту, або ніяк.

— Зрозуміло, — сказала Мира. — Дякую, що сказала.

Вона поклала слухавку.

Паганіні сидів на постаменті. Дивився на неї одним оком. Мира подивилася на нього у відповідь.

— Ти знав, — сказала вона голубові.

Паганіні, звісно, не відповів.

Данило вийшов з «Медової пані» з двома стаканчиками какао. Ішов, усміхаючись, щось розповідаючи через плече Зорі, яка стояла в дверях. Побачив Миру біля лева. Помахав.

Мира не помахала у відповідь.

Вона дивилася, як він іде через площу. Як він переходить на інший крок, повільніший, коли бачить її обличчя. Як усмішка в нього поволі гасне, як ратуша опівночі.

Він зупинився за два метри.

— Що сталося?

— Нічого, — сказала Мира. — Ввечері поговоримо. На даху. Пункт перший.

* * *
Вона піднялася на дах о сьомій сорок. Раніше, ніж будь-коли.

Сіла на свій край лави. Не на свій — на середину. Поклала Стефу в футлярі поруч. Не відкривала.

Небо було світле, ще далеко до заходу. Ратуша, Домініканці, Бернардинці. Усе як завжди. Дахи, голуби, чиясь білизна на балконі навпроти. Пані Ліда внизу дивилася серіал, і через відчинене вікно долинав пристрасний чоловічий голос, який когось у чомусь звинувачував турецькою.

Мира думала.

Вона думала цілий день. Біля лева, дорогою додому, на кухні пані Ліди над сирником, якого не з'їла. Вона думала так, як учила бабуся: «А сама як думаєш?» І чим довше думала, тим ясніше бачила одне.

Він не сказав, бо знав, що вона скаже.

А що вона скаже?

Двері горища рипнули о сьомій п'ятдесят вісім.

Данило вийшов на дах. Без Бориса. Без Бас Басовича-молодшого. Тільки зі Степаном у руці й з обличчям людини, яка знає, що зараз буде, і йде назустріч, бо тікати вже пізно.

— Ярина тобі подзвонила, — сказав він. Не питав.

— Ярина мені подзвонила.

Він кивнув. Не сів. Стояв біля перил, тримаючи Степана, як тримають шапку на похороні.

— Я збирався тобі сказати, — сказав він. — Сьогодні. Чесно. Я весь день...

— Коли?

— Що?

— Коли ти збирався? — Мира підвела на нього очі. — Сьогодні? Чи вчора? Чи на Високому Замку? Чи тоді, на даху, коли сказав, що це Остап і кавомолка?

Він мовчав.

— Дев'ять днів, Даниле.

— Я знаю.

— Ти казав собі «скажу сьогодні» дев'ять днів поспіль.

— Я знаю! — Він уперше підвищив голос. Не сильно. Але Паганіні на коминку злетів. — Я знаю, Миро. Я знаю, що це погано. Я знаю, що я брехун. Я п'ять місяців брехав мамі. Я дев'ять днів брехав тобі. Я... — Він замовк. Видихнув. — Я не хотів, щоб ти хвилювалася. У тебе Ромашко. Етюди. Третя позиція. Прослуховування. Я думав: спершу сам вирішу, а потім...

— А потім скажеш мені, що ти вирішив, — сказала Мира.

Він завмер.

— Ти вирішував за мене, — сказала вона тихо. — Що мені можна знати, а що ні. Що я витримаю, а що ні. Як...

Вона зупинилася. Але він уже почув.

— Як мій тато, — сказав Данило. — Ти хотіла сказати: як мій тато.

Мира не відповіла. І цим відповіла.

Він засміявся. Коротко, гірко, без жодного звуку радості. Як вона тоді в арці «Ключа», коли розповідала про Арсенія.

— Добре, — сказав він. — Чесно. Влучила. Пункт четвертий моєї пояснювальної записки. «Не влучати одне в одного туди, де болить». Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.