Розділ 18.

Повідомлення прийшло о сьомій сорок, коли Данило саме піднімався сходами Мириної кам'яниці й думав, чи не принести пані Ліді на знак вдячності за чат, про який він нібито нічого не знає, коробку цукерок.

Незнайомий номер. Київський.

«Даниле, привіт. Це Макс Корінь, гурт „Сіль“. Ми чули ваш „Дах“ на YouTube у Ярини і той ефір з ранкового. Ти неймовірно звучиш. Голос і біт разом — таке рідко буває. У нас осінній тур, дванадцять міст, старт 29 серпня в Києві, Палац спорту. Нам потрібен саме такий звук на сцені. Хочеш у команду? Подзвони, коли зможеш. Деталі обговоримо».

Данило зупинився посеред сходів. Дев'ята, та, що не рипіла.

«Сіль».

Він слухав «Сіль» у дев'ятому класі, у навушниках, під ковдрою, поки тато думав, що він спить. Він знав усі їхні пісні. Він бачив Макса Короня на стадіоні в Дніпрі, з балкона, куди пробрався без квитка. Він тоді подумав: от би колись стояти отак на сцені. Не за п'ятсот гривень і грінки. А так.

Дванадцять міст. Палац спорту.

Двадцять дев'ятого серпня.

Фінал «Вуличного звуку» — тридцятого. У Львові. Біля Оперного. У неділю ввечері.

А двадцять дев'ятого він мав би бути в Києві. На саундчеку. А тридцятого — у потязі на Харків, другий концерт туру.

Він стояв на дев'ятій сходинці й дивився на екран, поки той не згас. Потім увімкнув знову. Перечитав.

«Хочеш у команду?»

Тато приїде на фінал. «Подивитися, на що ти проміняв диплом», — так він сказав мамі. А тут — «Сіль». Палац спорту. Не балачки в мікрофон. Справжня сцена. Справжній тур. Справжні гроші. Те, що він хотів принести татові в руках до кінця літа. Ось воно. Саме прийшло.

Тільки не тоді.

Згори долинула скрипка. Мира розігрівалася на даху. Гами. Третя позиція. Фальшива. Він чув, як вона зупиняється і повторює одну й ту саму ноту, знову й знову, вперто, як Паганіні з булкою.

Данило сховав телефон.

Потім, сказав він собі. Розберуся потім. Спершу зрозумію сам. Спершу подумаю. Немає сенсу казати їй, поки я сам не знаю. Вона тільки хвилюватиметься. У неї Ромашко, етюди, третя позиція. Їй зараз не до того.

Він знав, що це брехня. Ну, не брехня. Відмовка. Він точно так само казав собі в лютому, коли забирав документи з політеху: «Потім скажу. Спершу розберуся».

Він піднявся на дах.

І весь вечір телефон вібрував у кишені. Макс Корінь. «Ти побачив?»

Данило відійшов за комин і набрав одне: «А можна приєднатися з третього міста? Тридцятого в мене фінал фестивалю у Львові».

Відповідь прийшла за хвилину: «Не вийде, брате. Київ знімає телебачення, під нього ставимо все шоу — світло, екрани, твій вихід. Репетиції щодня з третього серпня. Заміни в нас нема. Або з першого концерту, або ніяк».

І ще за годину: «Ми не тиснемо, але нам треба відповідь до першого серпня».

А на третій раз Мира спитала: «Хто там?»

І він сказав: «Остап. Кавомолка».

І побачив по її обличчю, що вона не повірила.

* * *
Наступного дня він запросив її на побачення.

Тобто не на побачення. Він так і сказав: «Це не побачення». Вони стояли біля лева об одинадцятій, після ранкової гри, і він, складаючи Бориса, сказав, не дивлячись на неї:

— Хочеш сьогодні ввечері піти зі мною на Високий Замок? Подивитися на захід. Це не побачення.

Мира перестала складати пюпітр.

— Не побачення.

— Ні.

— А що це?

— Це... — Данило подумав. — Це репетиція. Позавиконавча. Для натхнення. Як тімбілдинг.

— Тімбілдинг, — повторила Мира.

— Так. Корпоративна культура.

Вона дивилася на нього так довго, що Данило встиг двічі застебнути й розстебнути чохол Бориса.

— О сьомій, — сказала Мира. — Біля входу в парк. Пункт перший.

— Пункт перший, — погодився він.

Вона пішла. Тільки на розі Краківської, як у той перший день, на мить уповільнилася. І обернулася. І всміхнулася.

Данило стояв біля лева й думав, що сьогодні ввечері скаже їй. Про «Сіль». Про тур. Про двадцять дев'яте. На Високому Замку, на заході сонця, коли все буде гарно й спокійно. Він скаже їй, і вони разом вирішать. Як дует.

Він подивився на Паганіні.

— Скажу, — сказав він голубові. — Чесно.

Паганіні подивився на нього з недовірою.

* * *
До сьомої вечора чат «Операція „Лев“» отримав сорок вісім повідомлень. Данило знав це, бо Остап читав їх уголос, сидячи на кухні з чашкою «Ще не найкращий, але старається», поки Данило вдесяте переодягав футболку.

— Пані Ліда: «Об'єкт М. одягла сукню. Повторюю: СУКНЮ. Синю. Вона п'ять хвилин стояла перед дзеркалом і казала собі: „Це не побачення“. Потім одягла зверху кофту».

— Вона одягла кофту на сукню? — спитав Данило з ванної.

— «Дідову кофту на синю сукню», — дочитав Остап. — «Я заплакала».

— Зоря: «Я поклала на лавку біля входу в парк два какао з маршмелоу в термочашках. Якщо об'єкт Д. забуде купити — вони там. Пароль для кур'єра: „лев“».

— Яка ще лавка?

— Ярина: «Я домовилася з другом, він вуличний музикант біля підйому. Коли ви будете проходити, він заграє щось романтичне. Сигнал: Данило має почухати потилицю».

— Я не буду чухати потилицю!

— Віка: «а я нічого не робитиму, я просто хочу фото», — продовжив Остап, не звертаючи уваги. — Ліза: «я вже на Високому Замку. я в кущах. у мене телеоб'єктив».

— Остапе!

— І Ілона, — сказав Остап. — «Я все контролюю. Не хвилюйтеся. Ми з Остапом підемо за ними на відстані п'ятдесяти метрів. Ми переодягнемося».

Данило вийшов з ванної.

— У кого переодягнемося?

Остап мовчки показав на крісло. Там лежали дві панамки, двоє великих сонячних окулярів і жовта футболка з написом «I ♥ Lviv».

— Ілона купила на Ринку, — пояснив Остап. — Каже, туристи — найкраще прикриття.

Данило дивився на панамки.

— Ви не підете.

— Ми не підемо, — погодився Остап. — Ми прогулюватимемося. Туристично. В тому самому напрямку.