Розділ 17.

— То це ти, — сказала Ілона.

Вона стояла біля лева о сьомій п'ятдесят дев'ять, у джинсовій куртці з нашивками й кедах, руки в кишенях, і дивилася на Миру зверху вниз: вона була вищою на пів голови. Синє волосся на сонці світилося так, що Паганіні, який сидів на постаменті, про всяк випадок відсунувся.

— Я, — обережно сказала Мира.

— Та, що «на педалі, вона пищить».

Мира заплющила очі.

— Та.

Ілона ще секунду дивилася на неї. Потім широко всміхнулася, точнісінько як Данило, на весь рот, і простягнула руку.

— Ілона. Менеджерка. Я тобою пишаюся.

— Чим?

— Тим, що ти збрехала нашій мамі в обличчя. Ніхто не бреше нашій мамі в обличчя. Навіть Данило бреше їй тільки по телефону. А ти — по відеозв'язку. Наживо. З бекендом. Це рівень.

Мира подивилася на Данила, який стояв позаду сестри з Бас Басовичем і з виразом людини, що не спала пів ночі. Він безгучно сказав «вибач».

— Вона приїхала вчора, — сказав він уголос. — О десятій. З валізою.

— Я бачу, — сказала Мира.

— Вона в чаті.

— У якому чаті?

Данило завмер. Ілона повільно перевела погляд з брата на Миру, з Мири на брата, і щось у її обличчі змінилося, як у шахістки, що побачила мат за три ходи.

— О, — сказала вона. — Ти не знаєш про чат.

— Який чат?

— Ніякий, — сказав Данило.

— Ніякий, — погодилася Ілона з таким обличчям, що Мира зрозуміла: чат є, і він жахливий.

* * *
Об одинадцятій, коли вони закінчили біля лева, Ілона взяла Миру під руку й повела до «Медової пані», не питаючи. Данило пішов за ними, але Ілона обернулася й сказала: «Ти — ні. Ти йди до Остапа. Нам треба поговорити по-жіночому». І Данило, на подив Мири, слухняно розвернувся й пішов, котячи за собою Бас Басовича і бурмочучи щось про «тиранію в родині».

— Ти вмієш ним командувати, — сказала Мира з повагою.

— Сімнадцять років практики. — Ілона штовхнула двері кав'ярні. — Привіт, ти Зоря?

Зоря підняла голову від кавоварки. Подивилася на синє волосся. Подивилася на Миру під руку з синім волоссям. І засяяла, як ратуша вночі.

— А ти — Ілона.

— Звідки ти...

— Ти вчора вступила в чат о десятій двадцять. Привіт. Какао?

— Із маршмелоу, — сказала Ілона.

— Звісно із маршмелоу, — сказала Зоря і подивилася на Миру з виразом «я ж казала».

— Який. Чат, — сказала Мира повільно.

Ілона й Зоря перезирнулися. Довго. Мовчки. Як дві змовниці в турецькому серіалі пані Ліди.

— Сонце, — сказала нарешті Зоря, ставлячи перед ними два какао. — Ти тільки не хвилюйся.

— Я вже хвилююся.

— Є чат, — сказала Ілона. — Називається «Операція „Лев“». Його створила твоя пані Ліда. Там Зоря, Ярина, Остап, якась Ліза з дредами, віолончелістка з того тріо, і тепер я.

Мира дивилася на неї.

— Пані Ліда, — сказала вона. — Сімдесятирічна пані Ліда. Створила телеграм-чат.

— О третій ночі, — уточнила Зоря. — Вона дуже активна. Вона вже дев'ять разів доповіла, що ти співала в ванній.

— Я не співала в ванній!

— Ти співала «Вітер віє з полонини», — сказала Ілона. — Пані Ліда почула крізь двері й надрукувала в чат увесь текст. Каже, ти фальшивиш на третій позиції. Ну, тобто голосом. Але все одно гарно.

Мира поклала чоло на стійку. Стійка, як завжди, була липка від меду.

— Пункт восьмий, — сказала вона в дерево.

— Що? — перепитала Ілона.

— Нічого. Юриспруденція.

Ілона подивилася на Зорю. Зоря подивилася на Ілону.

— Вона завжди така? — спитала Ілона.

— Ні, — сказала Зоря. — Тільки відтоді, як закохалася.

— Я не закохалася!

Обидві подивилися на неї з однаковим співчуттям. Мира підняла голову, побачила їхні обличчя й зрозуміла, що сперечатися марно. Як із пані Лідою щодо ґудзика.

* * *
Потім Зоря пішла обслуговувати туристів, а Ілона сиділа поруч із Мирою на високому стільці й довго мовчки колупала ложкою маршмелоу в какао. Мира відчувала, що Ілоні хочеться щось сказати. Що вся ця бравада, «менеджерка», сорок тисяч підписників і «я тобою пишаюся» — щось на зразок Данилових жартів про лисини. Щоб не було видно, що під ними.

— Я привезла одну річ, — сказала нарешті Ілона. Тихо. Зовсім іншим голосом. — Не знаю, кому показати. Данилові не можу. Поки.

Вона дістала з кишені куртки фотографію. Стару, паперову, з білою облямівкою, трохи пом'яту по кутах.

Мира взяла її обережно.

На фото була сцена. Маленька, мабуть, у будинку культури, з пожмаканою завісою позаду. На сцені — четверо хлопців років дев'ятнадцяти, у широких джинсах і шкіряних куртках, з таким волоссям, як тоді носили. Барабанщик. Басист. Клавішник. І посередині, з гітарою, біля мікрофона на стійці, — високий хлопець з темними бровами й усмішкою на весь рот.

Мира дивилася на цю усмішку й не могла відвести очей. Бо знала її. Бачила її щоранку біля лева.

— Це...

— Тато, — сказала Ілона. — Дві тисячі третій рік. Гурт називався «Дніпровські хвилі». На звороті написано.

Мира перевернула фото. Вицвілою кульковою ручкою, нерівно: «Хвилі. Перший концерт. В. — вокал, гітара. Ми будемо великі!»

— Я знайшла на антресолі, — сказала Ілона. — У коробці зі старими касетами. Шукала зимові черевики. А там касети. Підписані його почерком. «Хвилі. Демо». «Хвилі. Репетиція». «Хвилі. Пісня для Н.».

— Н., — повторила Мира. — Наталя.

— Мама. — Ілона кивнула. — Я одну послухала. На старому магнітофоні в діда. Він там співає. Тато. Співає, Миро. Отак, як Данило в тому ефірі. Тільки під гітару.

Мира мовчала.

— Він ніколи нам не казав, — сказала Ілона. — Ніколи. Ні разу. Коли Данило в дев'ятому класі вийшов на шкільний концерт, тато сказав — ну ти знаєш, що він сказав. «Балачки в мікрофон». «На цьому не живуть». А в нього на антресолі лежить коробка касет, де він сам у мікрофон...

Вона замовкла. Подивилася на какао.