Розділ 16.

Пункт восьмий провалився на Галицькій, о восьмій нуль п'ять ранку в понеділок, за чотири хвилини до того, як вони дійшли до лева.

— Ви цілувалися, — сказала Зоря.

Вона стояла на порозі «Медової пані» з ганчіркою в руках, ще не піднявши ролету до кінця. Подивилася на Миру. Потім на Данила. Потім на відстань між ними, яка становила рівно пів метра, бо Данило її вимірював подумки всю дорогу від Вірменської.

— Що? — сказала Мира. — Ні. Звідки... Ні.

— Сонце, — м'яко сказала Зоря. — У тебе на кришці від учорашнього какао написано «ти зможеш». А на обличчі в тебе написано «я змогла».

Мира почервоніла. Вся. Від шиї до коси.

— Ми просто... виступали. У Ворохті. Там був гуцул. І бануш. І...

— І він тобі кофту поправляє, — сказала Зоря, кивнувши на Данила.

Данило подивився на свою руку. Вона справді, сама собою, без жодної команди мозку, поправляла комір дідової кофти на Мириній шиї. Він прибрав руку. Сховав у кишеню. Подумав і сховав другу теж, про всяк випадок.

— Це був... комір, — сказав він. — Він загнувся.

— Звісно, — сказала Зоря. — Какао, як завжди?

— Як завжди, — пробурмотіла Мира.

— А тобі? — Зоря подивилася на Данила.

— Мені теж какао.

Зоря завмерла.

— Ти ж п'єш американо.

— Я... змінився.

Зоря повільно, з виразом найщасливішої людини у Львові, взяла маркер і щось написала на двох кришках. Подала обидва стаканчики. На Мириній кришці було: «Пункт восьмий — теж дурня». На Даниловій — сердечко. Велике. Червоне. І підпис: «Нарешті, брате».

— Звідки ти знаєш про пункт восьмий? — прошепотіла Мира.

— Ярина написала, — сказала Зоря. — У неділю ввечері. Ми з нею тепер у чаті.

— У якому чаті?!

Але Зоря вже опускала ролету. З виразом людини, що виконала свій обов'язок перед людством.

* * *
Біля лева все було не краще.

Паганіні, коли вони підійшли, сидів на лев'ячій голові. Подивився на Миру. Подивився на Данила. І, ніби отримавши якийсь сигнал, перелетів з лев'ячої голови і сів Данилові на плече. Не на голову, як тоді в арці. На плече. Поряд із Мириним, бо вони стояли надто близько.

— Відійди, — сказав Данило голубові.

Паганіні не відійшов.

— Відійди, — сказала Мира. — Він палить нас.

— Він голуб. Він не палить.

— Він палить нас голубиною мовою.

Вони почали грати. Як щоранку. Він — біля лівої лапи, вона — біля правої. Чотири метри між ними, як у перший день, коли змагалися за п'ять гривень.

Але щось змінилося.

Данило не одразу зрозумів що. Біт ішов той самий. Скрипка — та сама. Пісні ті самі: Вівальді, «Кінь», «Вітер віє з полонини». Але люди довкола зупинялися якось інакше. Не на п'ять секунд, щоб сфотографувати лева. На хвилину. На дві. На цілий номер. Стояли, і дивилися, і всміхалися незрозуміло чому.

А потім до лева підійшла пані з собакою. Та сама. З першого дня. Та, що кинула ґудзик. Вона постояла, послухала, нахилилася до Мириного футляра і поклала туди двадцять гривень. А потім випросталася, подивилася на Данила, на Миру й сказала на весь Ринок:

— Я ж казала, що так і буде.

І пішла, ведучи собаку.

— Вона нам нічого не казала, — сказала Мира, коли пані зникла за рогом. — Ми її бачили двічі в житті.

— Мабуть, вона казала собаці, — сказав Данило.

О дев'ятій двадцять він помітив, що Мира грає не дивлячись у ноти, не дивлячись на людей, не дивлячись на ратушу. Вона дивилася тільки на нього. Через лев'ячу лапу. Весь номер. А він на неї. І біт у нього йшов не рівний, а такий, що дихав, і він навіть не намагався це виправити.

Якась дівчина в окулярах без скла зняла це на телефон. Ліза. Та сама, з дредами, з першого відео.

— Пункт четвертий, — прошепотіла Мира через постамент.

— Вона вже виклала, — сказав Данило, глянувши на екран. — Підпис: «Вони точно щось приховують». Дванадцять тисяч за десять хвилин.

Мира застогнала й притулилася чолом до лев'ячої лапи.

* * *
Після обіду вони сиділи на подвір'ї на Вірменській.

Нічого не відбувалося. Ось що Данило запам'ятав потім найкраще. Нічого. Ні виступу, ні Ярини з телефоном на стабілізаторі, ні Ромашко, ні голуба на голові. Кам'яна лава під єдиним ліхтарем, який удень не світив. Дикий виноград на стінах, уже з першими червоними листками. Пес пана Мирона з четвертого поверху спав у тіні, розкинувши лапи. Пані Ліда винесла їм миску абрикос і пішла, не сказавши жодного слова, що для пані Ліди було подвигом.

Мира грала етюди. Тихо, без смичка, тільки пальцями лівої руки по грифу, перевіряючи третю позицію. Данило сидів поруч і їв абрикоси. Кісточки складав у долоню, бо не знав, куди їх подіти.

— Покажи, як тримати, — сказав він раптом.

— Що?

— Скрипку.

Мира подивилася на нього з підозрою. Потім поклала Стефу йому на ліве плече. Поправила підборіддя. Його рука на грифі була незграбна, пальці лягали не туди, лікоть стирчав. Вона дала йому смичок.

— Тільки обережно. Вона стара.

Він провів смичком по струні.

Звук вийшов такий, наче десь у підвалі наступили на кота. Пес пана Мирона підскочив і загавкав. Згори, з вікна третього поверху, пані Ліда сказала: «Господи помилуй».

Мира сміялася так, що мусила забрати скрипку, поки він її не впустив.

— Тепер ти, — сказав Данило. — Бочка. Найпростіший звук. Губи разом і видих. Б.

— Б, — сказала Мира.

— Ні, не «б». Не кажи, видихни. Б-м.

— Б-м.

— Ти кажеш. Не кажи.

Вона спробувала знову. Губи разом, видих. Вийшло щось схоже на звук, з яким відкорковують пляшку, і ще трохи слини. Вона затулила рот обома руками. Він сміявся, аж абрикосові кісточки висипалися з його долоні на бруківку.

Потім вони просто сиділи.

Він розповів їй, що найгірший його виступ був на дні народження в Дніпрі, де іменинниці виповнилося п'ять і вона весь його біт проплакала, бо думала, що це грім. Вона розповіла, що в дитинстві боялася бабусиної скрипки, бо в неї в тріщині, як їй здавалося, жила маленька людина. Він сказав, що найсмачніше, що він їв у житті, — мамині деруни о другій ночі після нічної зміни. Вона сказала, що бабусин холодець, і він сказав, що холодець — це не їжа, а злочин, і вони сперечалися про холодець хвилин десять із такою серйозністю, з якою не сперечалися навіть про Баха.