Розділ 15.

Мира не планувала цього казати.

Вона вийшла з колиби, бо Василь задрімав посеред історії про весілля в Косові, де молодий утік через вікно, а потім повернувся, бо забув капелюха. Вона вкрила старого ліжником і вийшла подихати. Побачила Данила біля загорожі, під зорями, самого. І підійшла. Бо холодно. Бо зорі. Бо так.

А тепер стояла під однією кофтою з ним і щойно сказала: «Я хочу його переписати».

І не знала, що далі.

У неї не було надрукованого аркуша. Не було Times New Roman, дванадцятого кеглю й полів за державним стандартом. Не було навіть ручки з гумовою качкою. Були тільки зорі, мокра трава, запах диму і його плече під її плечем, тепле крізь дідову вовну.

Данило мовчав. Не підганяв. Вона відчувала, як він дихає. Повільно. Обережно. Наче боявся злякати її диханням.

— Пункт сьомий, — сказала Мира. Голос вийшов тонкий, і вона відкашлялася. — Нова редакція.

— Слухаю, — сказав він тихо.

— Почуття... — вона зупинилася. Почала знову. — Почуття між учасниками дуету дозволені. Але тільки за умови, що обидві сторони...

Вона не договорила. Не змогла. Слово застрягло десь у горлі, як нота, яку не дотягнеш до кінця.

— Згодні, — сказав Данило.

Вона повернула голову.

Він дивився на неї — не на зорі й не на темну колибу. Близько, бо кофта не давала відійти. Зорі відбивалися в його очах, і Мира подумала, що це дуже банально, що так пишуть у поганих романах, які пані Ліда читає перед сном. А потім подумала, що їй байдуже.

— Це не аргументовано, — прошепотіла вона.

— Я аргументую, — сказав Данило так само тихо. — З першого ранку біля лева. Коли ти сказала, що Бах не потребує ритму. Я тоді подумав: от дурна. А потім ти заграла Вівальді, і я подумав: от дурень я.

Мира не всміхнулася. Вона не могла всміхатися. Вона ледве могла дихати.

— Аргумент другий, — сказав він. — Коли ти розплющила очі на Ринку. Через лев'ячу лапу. Я тоді вимкнув біт і не знав чому. Тепер знаю.

— Чому?

— Бо хотів, щоб ти мене почула. А не мій біт.

Десь у загорожі зітхнула вівця. Над полониною повільно пливла хмара, закриваючи зорі одну за одною.

— Аргумент третій, — сказав Данило, і голос у нього вперше здригнувся. — Дах. Спиною до спини. Я ніколи ні з ким так не дихав.

Мира дивилася на нього.

Вона думала про пункти. Про шостий, який забороняв «скрипульку». Про четвертий, «жодних відео без згоди». Про перший, розклад, сьома п'ятдесят вісім. Про всі ті аркуші, які вона друкувала в копіцентрі на Галицькій, бо так було легше. Бо коли все записане, можна не боятися. Бо пункт можна перевірити.

А це перевірити не можна.

— Я боюся, — сказала вона.

— Чого?

— Що якщо ми... якщо це... — Вона ковтнула. — Якщо потім щось піде не так, у нас не буде дуету. Ярина казала: хтось піде — місце згорає. І не буде даху. І не буде нашої пісні. І не буде...

— Миро.

— ...і я знову залишусь біля лева сама. І буду грати Баха для голубів. І ти поїдеш до Дніпра. І...

— Миро, — сказав він уже голосніше. І взяв її за руку під кофтою. Холодну, тремтячу. Стиснув. — Ти ж сама сказала Ромашко. Музикант, який грає тільки для потилиць. Ти більше не граєш для потилиць.

Вона дивилася на їхні руки.

— Аргумент четвертий, — сказав Данило. — Останній. Я вирішив у коридорі студії, що поцілую тебе тільки тоді, коли більше не зможу не поцілувати.

— І?

— І я більше не можу.

Мира не знала, хто з них нахилився першим.

Пізніше, вночі, лежачи на соломі в колибі під ліжником, вона намагалася згадати. Розкласти по тактах, як мелодію. Ось він дивиться. Ось вона дивиться. Ось кофта сповзає з його плеча, і він не поправляє. Ось його рука торкається її щоки, як під аркою, коли він стирав краплю дощу. Ось вона робить вдих.

А далі — нічого не розкладалося.

Далі було тільки те, що його губи теплі, хоча довкола так холодно. Що він цілує обережно, ніби питає дозволу, і чекає, і тільки коли вона відповідає, перестає питати. Що від нього пахне димом, банушем і чомусь апельсинами, як тоді в «Медовій пані». Що в неї підкосилися коліна, і вона вчепилася в його футболку, а він тримав її, і кофта сповзла з них обох і впала в мокру траву, і ніхто цього не помітив.

Що десь посередині, якщо прислухатися, у ній заграла музика. Не її пісня. Не їхня. А щось нове, чого вона ще ніколи не чула й не знала, як записати.

Коли вони нарешті відсторонилися, хмара вже закрила половину неба. Мира дивилася на нього, і він на неї, і обоє дихали так, ніби щойно вибігли на дах по всіх хитких сходах разом, із дев'ятою, що не рипить.

— Нова редакція, — сказав Данило хрипко. — Прийнято?

— Прийнято, — прошепотіла вона.

— Одноголосно?

— Одноголосно.

Вона засміялася. Тихо, йому в плече. І він теж засміявся, і обійняв її, і так вони стояли, поки вівця в загорожі не мекнула з таким осудом, що обидва аж підскочили.

— Вона бачила, — сказав Данило.

— Вівці не дивляться тікток, — сказала Мира.

— Вівця бачила, а Ярина почула, — сказав Данило й кивнув на колибу. — Вона перестала хропіти хвилину тому.

Мира озирнулася на темну колибу. Справді. Тиша. Ані звуку.

А потім, за дверима, хтось дуже тихо, але дуже чітко сказав:

— Нарешті.

І знову захропів. Надто голосно, щоб це було правдою.

* * *
Зранку Микола приїхав трактором о шостій. Жужу витягли, Микола щось покрутив у моторі, вилаявся гуцульською так красиво, що Віка попросила повторити для запису, і Жужа завелася з першого разу. Наче нічого й не було. Наче вона просто хотіла, щоб вони всі тут заночували.

— Вона це навмисно, — сказала Ярина, гладячи Жужу по жовтому боці. — Вона в мене романтична.

Вона подивилася на Миру. Потім на Данила. Потім знову на Миру.

Мира раптом дуже зацікавилася шнурками власних кросівок.

— Що? — сказала вона шнуркам.