Розділ 14.

Жужа заглохла на сорок третьому кілометрі серпантину, за Яремчем, о шостій сорок вечора, у той момент, коли Тимур, тихий смаглявий скрипаль із тріо, нарешті вперше за всю дорогу відірвався від телефона й сказав: «Гарно тут».

Жужа видала звук, схожий на зітхання дуже старого собаки. Чхнула. Потім ще раз. І покотилася назад.

— Ручник! — закричала Ярина, вчепившись у кермо. — Хто-небудь, хто знає, де в неї ручник!

Ручник знайшов Арсеній — він сидів поруч із водійкою — і смикнув його з такою силою, що Жужа завмерла як укопана, за метр від крутого узбіччя, за яким починався схил із ялинами, туманом і, вочевидь, вічністю.

Шестеро людей у бусі мовчали.

— Ну, — сказала нарешті Ярина. — Принаймні ми зупинилися в мальовничому місці.

* * *
До цього моменту дорога була... Данило шукав слово. Не жахливою. Не веселою. Дивною. Як концерт, на якому один музикант грає джаз, другий — марш, а третій вирішив, що це караоке.

Арсеній сидів у передньому ряду, поруч із Яриною, і всю дорогу говорив із нею про фестивальний бюджет, гранти й якусь «перспективну співпрацю з філармонією». Голосом, яким, мабуть, читають лекції. Ані разу не обернувся назад.

Але Данило бачив, як він щоразу дивився в дзеркало заднього виду. Туди, де на третьому ряду, біля вікна, сиділа Мира.

Мира сиділа з навушниками, у дідовій кофті, з футляром на колінах, і дивилася у вікно на гори. Данило сидів поруч. Між ними лежав Борис. Бас Басовича Ярина взяти не дозволила, бо «у Жужі вантажопідйомність, як у ображеної кози». Тож узяли тільки Бас Басовича-молодшого, Остапову душову колонку, і Данило подумки обіцяв Остапу, що поверне її живою.

Віка Сорока, віолончелістка, виявилася нормальною. Більше ніж нормальною. На першій заправці вона підійшла до Данила, простягнула йому половину своєї шоколадки й сказала: «Слухай, а як ти робиш оте, коли бас і хай-хет одночасно? Я пробувала вдома, мене сусіди прокляли». А потім пів години в бусі пояснювала Мирі, як підтримувати віолончель коліньми на вибоїстих дорогах, і вони обидві реготали так, що Ярина двічі ледь не з'їхала в кювет.

Тимур увесь час грав у щось у телефоні з виразом людини, що рятує світ.

А Арсеній дивився в дзеркало.

* * *
Тепер, на сорок третьому кілометрі, всі шестеро стояли на узбіччі довкола відчиненого капота Жужі й дивилися всередину так, ніби там мала з'явитися відповідь.

— Хтось розуміється на двигунах? — спитала Ярина.

— Я розуміюся на бекенді, — сказав Данило.

Мира поруч пирхнула.

— Я можу загуглити, — запропонував Тимур і підняв телефон. Подивився на екран. — Немає зв'язку.

— Ні в кого немає, — сказала Віка. — Ми в горах.

— Значить, треба йти по допомогу, — сказав Арсеній. — Тут має бути село.

Він сказав це впевнено, по-лідерськи, і Данило мимоволі подумав, що в Арсенія це добре виходить — бути впевненим. Навіть коли він не знає, куди йти.

— Ось там дим, — сказала Мира.

Усі повернулися. Вона показувала вгору, на схил над дорогою, де між ялинами, вище, на краю галявини, справді підіймався тонкий сизий димок.

— Колиба, — сказала Віка. — Там, мабуть, пастухи.

— А якщо там ведмеді? — спитав Тимур.

— Ведмеді не палять ватри, — сказав Данило.

— А якщо там ведмеді, які навчилися? — Тимур подивився на нього з серйозним обличчям. — Ти ж бачив, що сталося з голубами у Львові.

Данило вперше подумав, що Тимур, мабуть, теж нормальний.

* * *
Колиба виявилася дерев'яною хатиною з низьким дахом, загорожею для овець і вогнищем посередині двору. Біля вогнища, на колоді, сидів чоловік років сімдесяти, у вишитій сорочці, капелюсі з пір'ям і з люлькою в зубах, і помішував щось у чорному казані.

Він подивився на шістьох людей, що вийшли з туману з футлярами, рюкзаками й однією душовою колонкою, без жодного здивування. Ніби до нього щовечора приходили заблукані музиканти.

— Жужа? — спитав він.

Ярина розкрила рота.

— Звідки ви...

— Та чути було, — спокійно сказав чоловік. — Як вона кашляла, то аж вівці підскочили. Я Василь. Ідіть до ватри, бо скоро дощ. Бануш якраз доходить.

Ярина спробувала пояснити, що їм треба до Ворохти, що завтра фестиваль, що в них виступ. Василь вислухав, кивнув і сказав, що його зять Микола має трактор, і завтра вранці, як розвидниться, він Жужу витягне, а може, й заведе, бо Микола ще й не таке заводив. А зараз — ніч, туман, дорога вузька, і ніхто нікуди не поїде.

— А де ми спатимемо? — тихо спитала Віка.

Василь кивнув на колибу.

— Там солома свіжа. Ліжники. Тепло. Овець я вже вигнав.

— Овець, — повторив Арсеній з таким обличчям, ніби йому запропонували спати в рові з крокодилами.

— Овець, — підтвердив Василь. — Вони чисті. Чистіші за людей.

* * *
Бануш був найкращим, що Данило коли-небудь їв.

Може, тому, що вони не їли з обіду. Може, тому, що його їли біля ватри, з дерев'яних мисок, з бринзою і смаженими шкварками, поки над полониною збиралися хмари, а внизу в долині запалювалися вогники села. А може, тому, що поруч сиділа Мира, і її плече торкалося його плеча. Не випадково. Лава біля ватри була коротка, а їх було шестеро.

Після бануша Василь витер вуса, зник у колибі й повернувся з чимось у руках.

Зі скрипкою.

Старою, темною, з облупленим лаком і з кількома зарубками на обичайці. Струни на ній були різні, ніби їх міняли в різні роки й у різних місцях.

— Ви ж музики, — сказав Василь, сідаючи назад на колоду. — То грайте. А я послухаю. Я сорок років на весіллях грав, тепер тільки вівцям.

Він сказав «сорок років на весіллях», і Мира поруч завмерла.

— Сорок років, — тихо перепитала вона.

— Від Ворохти до Косова. — Василь підтягнув кілок. — Кажуть, гуцула без скрипки не буває. Ну, хіба що гуцула без ніг.

Мира дивилася на його скрипку так, як, мабуть, дивилася б на привида.