Розділ 13.

Сходи музичної академії Мира пам'ятала до останньої сходинки.

Двадцять дві сходинки від тротуару до дубових дверей. Сьома тріснута. На чотирнадцятій хтось колись видряпав скрипковий ключ, такий самий кривий, як її крейдяний біля лева. Минулого липня вона рахувала ці сходинки, коли піднімалася. І не рахувала, коли спускалася. Тоді вона їх узагалі не помітила: просто опинилася раптом на тротуарі, з футляром, що бив по спині, і не пам'ятала, як вийшла.

Тепер вона стояла внизу й дивилася вгору.

— Двадцять дві, — сказав Данило поруч.

Вона здригнулася.

— Ти що, порахував?

— Я спостережливий. — Він переступив з ноги на ногу. В руках у нього були два паперові стаканчики з «Медової пані». На кришці одного Зоря намалювала скрипку з м'язами. На кришці другого — щось схоже на мікрофон із вусами, і підпис: «Степан вірить у тебе». — Тримай. Какао. Зоря сказала, що без маршмелоу, бо ти ж доросла. А потім сказала, що там маршмелоу.

Мира взяла стаканчик. Руки в неї були холодні, хоча ранок був теплий.

— Я піду сама, — сказала вона.

— Я знаю.

— Ти не ображаєшся?

— Миро. — Він подивився на неї так, як дивився в студії, коли вона сказала «тімлідка з харчування». — Це твоє. Я посиджу тут. На сьомій сходинці, бо вона тріснута і її ніхто не займає.

Вона ковтнула какао. Маршмелоу там справді було.

І пішла вгору.

* * *
Кабінет професорки Ромашко був на третьому поверсі, у кінці довгого коридору, де пахло каніфоллю, старим паркетом і чиїмось віолончельним риданням за зачиненими дверима. Мира постукала двічі. Потім подумала, що двічі — це якось несміливо, і постукала втретє.

— Відчинено, — сказав голос.

Кабінет був маленький, заставлений до стелі. Старе піаніно з пожовклими клавішами. Пюпітри, складені в кутку, як кістки якоїсь дивної тварини. Полиці з нотами. Вазони, багато вазонів: фікус, герань, щось колюче на підвіконні. А посеред усього цього, за столом, наливаючи чай із великого зеленого термоса в кришку від нього ж, сиділа маленька жінка років шістдесяти, із сивим каре, в окулярах на ланцюжку й у светрі, підозріло схожому на Мирину кофту, — теж завеликому, теж сірому.

— Мирослава, — сказала Ромашко. Не питала. Знала.

— Так. Доброго ранку.

— Сідайте.

Мира сіла на краєчок стільця біля піаніно. Поклала футляр на коліна. Наче щит.

Ромашко дивилася на неї довго. Поверх окулярів. Не так, як дивилася комісія того липня — оцінювально, з олівцями в руках. А так, як пані Ліда дивилася на Данила за сирниками. Наче вже знала відповідь і просто чекала, поки людина сама до неї дійде.

— Ви знаєте, — сказала Ромашко нарешті, — я вас пам'ятаю ще з училища. Конкурс камерної музики, третій курс. Ви грали Брамса. Погано грали, до речі. Інтонація пливла, смичок тиснув. Але на другій частині ви раптом забули, що вас оцінюють. І я подумала: о, ця дівчинка вміє розмовляти скрипкою. Таких мало. Більшість уміють тільки нею відповідати на запитання.

Мира мовчала. Вона не пам'ятала того конкурсу. Тобто пам'ятала, що був. Не пам'ятала, що в залі сиділа Ромашко.

— А минулого липня, — продовжила професорка, відсьорбнувши чаю, — ви вийшли на сцену і дві хвилини стояли. Усі вирішили, що ви злякалися.

— Я злякалася.

— Можливо. — Ромашко поставила кришку від термоса на стіл. — Але мені тоді здалося, що ви не просто злякалися. Ви дивилися в зал так, наче когось шукали.

У Мири стиснулося горло.

Ніхто. Ніхто ніколи цього не помічав. Зоря думала, що вона злякалася. Мама думала, що вона просто перевтомилася. Арсеній казав «драматичний вступ». Тільки Данило знав про крісло. І ось ця маленька жінка з термосом, яка бачила її двічі в житті.

— Бабуся, — сказала Мира. Голос зірвався. Вона відкашлялася. — Вона завжди сиділа в третьому ряду. З краю. А потім вона померла. За день до звітного концерту в училищі. І відтоді...

— І відтоді шукаєте її в кожному залі? — спитала Ромашко. Без жалю в голосі, просто уточнила, як уточнюють темп.

— Так.

Професорка кивнула. Довго мовчала. Подивилася у вікно. Там, за склом, на тополі сиділа сорока й щось сердито пояснювала іншій сороці.

— Я дала тоді ваш номер... тобто свій номер для вас... одному з наших студентів, — сказала вона. — Він сказав, що ви знайомі. Я чекала дзвінка тиждень. Потім місяць. Потім вирішила, що ви не захотіли. Що ви з тих, хто після першого падіння продає інструмент і йде в бухгалтери.

— Він мені не передав, — сказала Мира.

Вона не збиралася цього казати. Не збиралася скаржитися. Але слова вийшли самі, як тоді в «Котячій лапці», як під аркою.

Ромашко повільно повернулася від вікна.

— Не передав, — повторила вона.

— Він сказав мені про це півтора тижні тому. На фестивальному баттлі. І запропонував познайомити з вами. Якщо я гратиму у фіналі з його тріо.

Щось змінилося в обличчі професорки. Не різко. Як змінюється небо перед зливою: ніби нічого не сталося, а світло вже інше.

— Арсеній Гладкий, — сказала Ромашко, — мій студент. Другий рік. Гарний альтист. Дуже рівний. Дуже чистий. — Пауза. — Дуже помірний.

Мира ледь не засміялася. Але вчасно прикусила щоку.

— Я з ним поговорю, — сказала Ромашко таким тоном, що Мирі на мить стало майже шкода Арсенія. Майже. — А тепер. Ви принесли скрипку.

— Принесла.

— Грайте.

Мира відкрила футляр. Дістала Стефу. Підтягнула смичок. Звичні рухи, сто разів повторені біля лева, на даху, в «Котячій лапці», в студії. Поклала скрипку на плече.

Ромашко дивилася на неї поверх окулярів.

І руки не підвелися.

Ні, не зовсім так. Підвелися. Смичок завис над струнами. Але далі — скло. Те саме скло, що й завжди. Вона чула, як у вухах стукає кров. Бачила, як професорка дивиться. Одна людина. Не сім. Не двісті. Одна. Але та сама, що сиділа в комісії того липня. За тим самим столом.

Секунда. Дві.