Розділ 12.

Студія ранкового шоу «Добрий ранок, Львове» виявилася меншою, ніж Данило уявляв.

По телевізору вона здавалася величезною: світла вітальня з диваном, вікном на місто, квітами у вазах і двома ведучими, які щоранку сміялися так, ніби прокинулися в найкращий день свого життя. Насправді вітальня займала третину темного ангару. Вікно на місто було великим екраном. Квіти були пластикові. А диван — твердий, як лава Степана й Ліди, тільки без літер.

Довкола в темряві ходили люди з навушниками, кабелями й планшетами. Хтось кричав «хвилина до реклами!». Хтось ніс каву. Хтось на ходу пудрив ведучому чоло.

Мира стояла біля Данила за лаштунками й тримала футляр обома руками.

— Дихай, — сказав Данило.

— Я дихаю.

— Ти дихаєш, як Паганіні перед бійкою за булку.

Вона кинула на нього погляд, і він вирішив, що це добрий знак. Погляд «прокурорки» означав, що вона ще тут, а не там, у тій скляній прірві.

Ярина з'явилася з темряви, сяючи, з телефоном на стабілізаторі, бо, як вона сказала, «з-за лаштунків теж контент».

— Отже. Спершу коротке інтерв'ю на дивані. Хвилини дві. Ведучі — Оксана й Тарас, вони милі, ставлять прості запитання. Потім ви переходите до тієї стійки біля вікна і граєте свій трек. Новий. Із другим куплетом. — Вона підняла брови. — Я чула «Дах_7». Він прекрасний. Наживо — три хвилини. Ніяких дублів. Прямий ефір.

— Прямий ефір, — повторила Мира.

— Камери не кусаються, — запевнила Ярина. — Ну, хіба що третя. Оператор на третій — мій колишній. Він може взяти поганий ракурс. Але не тебе, тебе він не знає.

Вона пішла.

Мира подивилася на Данила.

— Я цього не витримаю.

— Витримаєш.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти щоранку граєш біля лева перед п'ятдесятьма людьми, — сказав він. — А тут камера. Камера — це просто одна людина. Скляна. Без рук. Вона навіть не плескає.

Мира ледь усміхнулася. Але пальці на футлярі побіліли.

— Тридцять секунд! — крикнув хтось у навушниках.

Їх посадили на диван. Мира — ближче до ведучої. Данило — ближче до ведучого. Диван був твердий і вузький, і вони сиділи впритул, стегно до стегна, і Данило відчував, як вона тремтить. Дрібно, як Бас Басович на басах.

Світло вдарило в очі. Червона лампочка на камері номер один спалахнула.

— Доброго ранку! — заспівала ведуча Оксана, висока блондинка з таким білим усміхом, що в ньому можна було відбивати світло. — А в нас сьогодні в гостях ті самі музиканти, через яких пів України тепер щоранку дивиться на лева в центрі Львова! Мирослава і Данило!

— Привіт, — сказав Данило й помахав у камеру. Мира кивнула. Обличчя в неї було біле, але вона кивнула.

— Розкажіть, — підхопив ведучий Тарас, широкоплечий, у светрі з оленями, хоча був липень, — як усе почалося? Ви справді билися за місце?

— Справді, — сказав Данило. — Вона прийшла о п'ятій п'ятдесят вісім. Я — о четвертій п'ятдесят. Тому я переміг.

— На п'ять гривень, — тихо сказала Мира.

Ведучі засміялися. Камера номер два наїхала на Миру. Данило бачив краєм ока, як вона це помітила. Як у неї завмерли руки на колінах.

Але вона не завмерла вся. Не так, як у «Котячій лапці».

— А ви вже придумали назву для дуету? — спитала Оксана.

— Ще ні, — сказав Данило. — Ми поки ЛЕВ. Робоча назва.

— Чудово! А тепер, Даниле, — Тарас нахилився до нього з таким виглядом, ніби збирався поставити найлегше запитання у світі, — наші глядачі хочуть знати. Ви ж такий молодий, талановитий. Ваші батьки, мабуть, дуже пишаються? Що вони кажуть про такий успіх?

Червона лампочка на камері номер один дивилася просто на нього.

Данило відкрив рот.

І нічого не сказав.

Він хотів. Він збирався сказати щось легке, як завжди. «Мама каже, щоб я більше їв». «Тато дивиться рибалку». Щось смішне. Він умів бути смішним. Він двадцять років тільки цим і рятувався.

Але перед очима стояв погаслий екран телефону. «Добре». Шість гудків. П'ять місяців. «Він дивився три рази».

І мама, яка нічого не знає. Яка, може, саме зараз, о дев'ятій ранку після нічної зміни, сидить на кухні в Дніпрі з чаєм і ввімкнула телевізор, бо ж «львівський ранок» показують і в них, і бачить на екрані свого сина, який мав бути на бекенді в айтішці.

Він дивився в камеру. Камера дивилася на нього.

Скляна. Без рук. Вона навіть не плескає.

Секунда. Дві. Три.

Він відчув, як у студії змінилося повітря. Як Оксана нахилилася вперед із професійною тривогою. Як хтось у навушниках у темряві прошепотів «що з ним?». Як Тарас набрав повітря, щоб урятувати паузу.

І тоді до його руки хтось торкнувся.

Мирині пальці. Холодні, тремтячі. Лягли на його кулак на дивані, там, де камера не бачила. Стиснули.

— Його мама каже, — сказала Мира. Голосно. Чітко. У камеру. — Щоб він їв.

Оксана засміялася з полегшенням.

— Правда?

— Правда, — сказала Мира. — Вона мені особисто доручила за цим стежити. Тож я тепер не тільки скрипалька, а ще й... — вона на мить затнулася, подивилася на Данила, і в куточку рота в неї мигнуло, — тімлідка з харчування.

Тарас реготнув. Оксана реготнула. Хтось у темряві за камерами пирхнув. Камера номер два, яка досі наїжджала на Миру, від'їхала, бо оператор, мабуть, теж сміявся.

А Данило сидів і дивився на неї.

Вона дивилася в камеру. Прямо. Не відводячи очей. Мира, яка не могла підняти скрипку перед сімома людьми. Яка ховалася від таблички «КОМАНДА ЛЕВА» на підлозі кав'ярні. Яка грала спиною до двохсот глядачів. Тепер вона дивилася в камеру, за якою було сто тисяч людей, і жартувала.

Заради нього.

— А тепер, — сказала Оксана, — музика! Прошу до вікна!

* * *
Він не пам'ятав, як вони дійшли до стійки біля фальшивого вікна. Пам'ятав тільки, що Мира йшла першою. Що вона дістала Стефу з футляра швидко, не вагаючись. Що вона поклала скрипку на плече і подивилася на нього.