Розділ 11.

Мира вже допивала какао, коли двері «Медової пані» відчинилися і зайшов Данило.

Вона побачила його у дзеркалі за стійкою, раніше, ніж обернулася. Мокра футболка, светр під пахвою, Бас Басович на візку. І обличчя. Таке, яке вона бачила в людей на пероні, коли поїзд уже рушив, а вони не встигли.

— Що сталося? — Зоря відставила чашку, яку витирала.

Данило мовчки поклав телефон на стійку екраном догори.

Мира прочитала. «Тато». «Подивився відео. Подзвони. Негайно».

— Ілона? — тихо спитала вона.

— Він узяв її телефон, коли вона вийшла з кімнати. — Данило сів на високий стілець поруч, і стілець скрипнув. — Вона вже сорок разів написала «вибач».

— А ти?

— А я ще не подзвонив.

Зоря подивилася на Миру. Мира подивилася на Зорю. Це був той погляд, яким вони обмінювалися ще в першу зиму, коли Мира прийшла до «Медової пані» вперше, з опущеними плечима, і Зоря без слів поставила перед нею какао з маршмелоу. Погляд означав: «Я піду на кухню».

Зоря пішла на кухню. Навіть двері причинила, хоча зазвичай ніколи їх не причиняла.

Данило дивився на телефон.

— У моїй пояснювальній записці, — сказав він, — був пункт третій. Що я не скидатиму при тобі дзвінки, а виходитиму на кухню.

— Пам'ятаю.

— Кухню щойно зайняла Зоря.

Мира не всміхнулася. Не той був момент.

— Хочеш, я вийду? — спитала вона.

Він довго не відповідав. Потім похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Залишся. Будь ласка. Я не хочу знову самому.

Він натиснув на номер. Увімкнув гучний зв'язок і поклав телефон на стійку між ними, поруч із її чашкою, наче боявся тримати його в руці.

Гудки йшли довго. Чотири. П'ять. Мира рахувала їх, як такти.

На шостому відповіли.

— Так.

Голос був низький, рівний, без жодного «привіт». Мира уявила чоловіка, який говорить так само, як забиває цвяхи, — точно, з першого разу і без зайвих рухів.

— Тату. Привіт. Це я.

— Я знаю, що це ти. — Пауза. — Ти на площі.

Це було не питання.

— Так, — сказав Данило.

— Не в Остапа на роботі.

— Ні.

— А політех?

Данило заплющив очі. Мира бачила, як у нього на шиї смикнувся м'яз.

— Я забрав документи, — сказав він. — У лютому.

Тиша в слухавці була такою довгою, що Мира подумала: зв'язок обірвався. Що тато поклав слухавку. Що зараз Данило візьме телефон, а там — порожнеча. Як те крісло в третьому ряду.

— У лютому, — повторив голос нарешті. — П'ять місяців.

— Тату, я...

— Мати не знає?

— Ні.

— Тоді слухай. — Голос не підвищився. Він став тільки рівнішим, і від цієї рівності Мирі стало холодно, хоч у «Медовій пані» було тепло. — У тебе тиждень. Скажеш їй сам. Якщо за тиждень не скажеш, скажу я. Вона не повинна дізнаватися з телефона твоєї сестри. Як я.

— Добре, — сказав Данило.

— Добре, — сказав тато.

І поклав слухавку.

Більше нічого. Ні «що ти собі думав», ні «я тебе не так виховував», ні «приїжджай додому». Мира чекала крику, і крик був би легшим. А тут — «добре». Ніби людина просто поставила крапку й пішла.

Данило сидів і дивився на погаслий екран.

— Він навіть не спитав, — сказав він тихо. — Нічого не спитав. Ні про що.

Мира не знала, що сказати. Тому зробила те, що зробила б бабуся: підсунула йому свою чашку з недопитим какао. З розталими маршмелоу.

Данило подивився на чашку, потім на неї — і засміявся — хрипко, коротко, наче йому в горлі щось заважало.

— Какао, — сказав він.

— З маршмелоу. Від усього допомагає.

— Ти казала Зорі, що виросла з маршмелоу.

— Я брехала, — сказала Мира. — Я ж тепер умію брехати. Твоя мама навчила.

Він засміявся знову, вже чесніше, і випив какао одним ковтком, як ліки.

За хвилину телефон дзенькнув. Ілона.

«брате. він дивився ще раз. щойно. я чула через стіну. там де ви під аркою з голубом».

І ще одне:

«він дивився три рази».

Данило прочитав. Мира прочитала через його плече. Вони нічого не сказали. Але Мира помітила, що він довго не гасив екран.

* * *
Тієї ночі вона піднялася на дах сама.

Була перша ночі. Пані Ліда спала: з-за дверей її кімнати чулося хропіння, рівне й переконливе, як бас Бас Басовича на сорока відсотках. Мира взяла ключ із буфету, взяла Стефу і на дев'ятій сходинці, тій, що не рипіла, подумала, що вперше йде туди без нього.

Дах був чорний і срібний. Ратуша вже не світилася — підсвітку вимикали опівночі. Місто внизу спало під ліхтарями, жовтими, як какао. Черепиця за день висохла, але в тіні комина ще пахла ранковою зливою.

Мира сіла на лаву. На свій край. Спиною до порожнього місця, де мав би сидіти Данило.

Вона не знала, навіщо прийшла. Просто не могла спати. Перед очима стояв погаслий телефон на стійці і рівний голос, що сказав «добре».

Вона поклала Стефу на плече.

Почала з їхньої пісні — тієї, що народилася тут. Зіграла перший куплет. Приспів. І дійшла до того місця, де мав бути другий куплет, а був пробіл. Дірка, яку вони щовечора обходили, бо не знали, чим її заповнити. Данило казав «потім», вона казала «колись», і вони переходили одразу до фіналу.

Сьогодні вона не перейшла.

Вона зупинилася на краю тієї дірки й стояла, як на краю даху.

А потім смичок пішов сам.

Мира не думала. Вона просто грала те, що бачила: хлопця на високому стільці, що дивиться на телефон. Голос, рівний, як цвях. Шість гудків. «Він навіть не спитав». І какао, випите одним ковтком, як ліки. І три перегляди відео під аркою, які чула через стіну сімнадцятирічна дівчина з синім волоссям.

Мелодія вийшла не сумна. Вона боялася, що вийде сумна, але ні. Вона була як людина, яка довго мовчить, а тоді нарешті збирається сказати щось важливе, але ще не знає слів. Вона піднімалася, зупинялася, вагалася. Падала вниз. І знову піднімалася — трохи вище, ніж до того.