Розділ 10.

Ілона почала писати о шостій ранку.

«брате».

«БРАТЕ».

«ти що на тіктоку з дівчиною».

«в тебе мільйон переглядів а я дізнаюся від подружки».

«і вона назвала тебе ДЖУНОМ я плакала».

«мама нічого не зрозуміла я сказала що переплутала. ти мені ВИННИЙ».

«винний багато».

«почнемо з того що ти мені все розкажеш».

Данило лежав на розкладачці в Остаповій вітальні, тримав телефон над обличчям і читав, і з кожним повідомленням йому ставало водночас і смішніше, і страшніше. Ілоні було сімнадцять. Вона вміла мовчати, як могила, але тільки поки їй було вигідно. А вигідно їй було завжди тільки до певного моменту.

Він написав: «Розкажу. Не по телефону. Не кажи татові».

Ілона відповіла одразу, ніби тримала палець над екраном:

«тато не дивиться тікток. тато дивиться новини і рибалку. ти в безпеці. ПОКИ ЩО».

«а дівчина гарна», — прийшло ще за хвилину. — «і вона тебе дуже кумедно врятувала. я схвалюю».

Данило поклав телефон на груди й подивився в стелю.

«Я схвалюю». Наче він її просив.

Він згадав учорашній дах. Як Мира натискала «надіслати» і як потім усміхнулася, — не одним кутиком рота, а обома, наче хтось нарешті зняв з неї ту сіру дідову кофту, хоча кофта, звісно, лишалася на ній. Як вона сказала «найкращий джуне», і йому захотілося одночасно провалитися крізь лаву Степана й Ліди та обійняти її так, щоб у неї хруснули ребра.

Він не зробив ні того, ні того. Пункт сьомий.

Але тепер він знав, що вона лишилася. Не через п'ятдесят тисяч і не через лева. Через дах.

Через те, як вони там грали.

Він трохи вірив, що через нього теж. Зовсім трохи. Але цього «трохи» вистачило, щоб о шостій ранку лежати на розкладачці й усміхатися стелі, як ідіот.

— Ти знову шкіришся, — сказав Остап з-за дверей ванної. Двері були зачинені, і Остап ніяк не міг його бачити.

— Звідки ти знаєш?

— Брате, ти шкіришся так голосно, що я чую крізь подкаст.

* * *
Вони домовилися повернутися до лева.

Ідея була Мирина. Вона сказала вчора на даху, вже після повідомлення Арсенія, після «найкращого джуна», після того, як вони зіграли свою пісню ще тричі, і, як здалося Данилові, знову по-справжньому. Сказала, що якщо Ромашко буде головою журі, то вона, Мира, не має права завмирати. Ні на фіналі, ні на жодному виступі до нього. А завмирає вона тоді, коли дивляться.

— Отже, мені треба, щоб на мене дивилися, — сказала вона. — Щодня. Багато. Поки не звикну.

— Як щеплення, — сказав Данило.

— Як щеплення.

— Лев?

— Лев, — сказала Мира. — Щоранку. Удвох. Як дует. З восьмої до одинадцятої.

Отже, у неділю о восьмій нуль нуль вони стояли біля лева. Він — з Бас Басовичем на сорока відсотках, як велів пункт п'ятий. Вона — зі Стефою і з таким обличчям, ніби прийшла на іспит, і до того ж без шпаргалки.

Фанатів із табличками вже не було — мережа, як завжди, переключилася на когось іншого, якогось хлопця, що співав оперу в метро в Києві. Але люди впізнавали. Зупинялися. Шепотілися: «це ж вони». Знімали.

Мира грала. Збивалася. Грала далі. Знову збивалася. Данило бачив, як у неї біліють пальці на грифі, але вона не зупинялася. Щоразу, коли її погляд утікав кудись у бруківку, він ловив його і тримав. Без слів. Просто дивився. І вона поверталася.

До десятої в неї вийшло три номери без жодного збою.

До пів на одинадцяту — чотири.

— Ти бачиш? — сказав він їй у паузі між номерами, нахилившись через постамент. — Ти бачиш, скільки їх?

Довкола стояло людей п'ятдесят.

— Бачу, — сказала Мира. Губи в неї були бліді. — Не нагадуй.

— Ти граєш.

— Я граю, — повторила вона, ніби вчилася цього слова заново.

А потім небо над ратушею зробилося фіолетовим.

Данило помітив це не одразу. Він помітив, що якось різко потемніло, що ліхтарі на площі самі ввімкнулися посеред ранку, а голуби з ратуші злетіли всі разом, наче хтось гримнув у долоні. Потім вітер шарпнув Мирину косу, перекинув її пюпітр і поніс по бруківці чиїсь паперові стаканчики.

Потім гримнуло.

Справжнім громом. Таким, що Бас Басович на сорока відсотках здався цвіркуном.

А потім пішов дощ.

Не почав іти — пішов. Відразу, стіною, теплий, важкий, такий густий, що ратуша за п'ятдесят метрів розплилася, як на акварелі. П'ятдесят глядачів кинулися врозтіч із вереском і сміхом. Хтось сховався під парасолькою екскурсоводки. Хтось побіг до «Медової пані».

Мира стояла під дощем зі Стефою в руках і дивилася на скрипку з жахом.

— Стефа, — сказала вона. — Дерево. Клей. Тріщина.

Данило не думав. Він вихопив Стефу в Мири з рук — обережно, як немовля, — і одним рухом стягнув із себе светр. Той самий, темно-синій, з дірою на лікті, якого він тепер носив щовечора на дах, бо пані Ліда сказала. Ще сухий зсередини. Загорнув у нього скрипку, поклав у футляр, просто на мокрий оксамит, клацнув замками й притиснув футляр до грудей.

— Біжи! — крикнув він. — Туди! Арка!

Вони побігли.

Він не пам'ятав, як Бас Басович доїхав до арки. Мабуть, Мира тягла візок. Пам'ятав тільки, що дощ лупив по спині, як барабанщик, що забув про темп, і що футболка за дві секунди прилипла до тіла, і що Мира бігла поруч, мокра до кісток, у своїй величезній сірій кофті, з якої текло, як із губки, і сміялася. Сміялася на бігу, захлинаючись дощем.

Арка була в одному з будинків на Ринку, неглибока, кам'яна, з вузьким склепінням. Пахло вогким каменем і котами. Вони влетіли туди, обоє задихані, і зупинилися, притулившись до стіни. Бас Басович із візком в'їхав за ними й ткнувся Данилові в ногу.

Надворі шумів дощ. Ринок перетворився на річку. Лев, мокрий, блищав, як щойно відлитий.

Данило відкрив футляр і розгорнув светр. Подивився на Стефу.

Суха. Светр узяв на себе все, що міг. Мокрим був тільки оксамит під ним, і Данило одразу дістав скрипку, щоб не лежала на вологому, й так і тримав її, загорнуту в светр, на руках.