Розділ 9.

— Я його вб'ю, — сказала Зоря.

Вона сказала це спокійно, рівним голосом, витираючи стійку «Медової пані», і від цього спокою ставало страшніше, ніж якби вона кричала. Була восьма ранку. Мира сиділа на високому стільці, тримаючи обома руками чашку з какао, яке Зоря їй зробила без питань, і з маршмелоу, як у дитинстві, хоча Мира давно казала, що виросла з маршмелоу.

— Не треба нікого вбивати.

— Рік, Миро. — Зоря поставила ганчірку. — Рік ти ходила сюди щоранку з таким обличчям, ніби тебе поховали живцем. Я тобі на кришках писала «ти зможеш», «ти найкраща», «ти сильніша, ніж думаєш». Я вичерпала всі мотиваційні фрази інтернету. Я почала вигадувати свої. А в цього... — вона пошукала слово, не знайшла і махнула рукою, — у цього весь час лежав у кишені номер телефону.

— Він каже, що йому було соромно.

— Йому було соромно рік?

— Він каже, що спершу забув. А потім не знав, як сказати. А потім стало пізно.

— А потім ти стала вірусною, і він раптом знайшов сміливість. — Зоря нахилилася через стійку. — Сонце. Ти ж розумієш, що це не каяття. Це угода.

Мира розуміла. Вона розуміла це ще вчора, в арці на Вірменській, коли Арсеній говорив своїм оксамитовим голосом, що «хоче все виправити», і тримав її за лікоть, і дивився на неї так, як вона три роки мріяла, щоб він на неї дивився. Розуміла — і однаково сказала «подумаю».

— Ти можеш написати Ромашко сама, — сказала Зоря. — Її пошта, мабуть, є на сайті академії. Без нього.

— І що я їй напишу? — Мира поставила чашку. — «Добрий день, пані Василино, я та сама дівчина, яка рік тому дві хвилини стояла перед вами зі скрипкою й не змогла її підняти. Ви хотіли мене послухати. Можна я прийду й постою ще?»

Зоря не відповіла.

— Арсеній — це місток, — тихо сказала Мира. — Безпечний. Він прийде зі мною, представить. Тріо грає академічно, ідеально, Ромашко таке поважає. Я пішла б до них гостею, і на фіналі тріо стало б квартетом. Я сиділа б другою скрипкою поруч із Тимуром, за пультом, як в училищі. Ніхто б на мене не дивився. Я була б частиною чогось помірного.

— А Данило?

Мира подивилася в какао. Маршмелоу розтанули й плавали білими острівцями.

— Він нічого не сказав, — сказала вона. — Вчора. Я йому все розповіла, а він нічого не сказав. Просто провів мене до брами. Мовчки. Двісті метрів. А біля брами сказав «добраніч» і пішов.

— І що ти хотіла, щоб він сказав?

Мира не знала. Ні, знала. Вона хотіла, щоб він сказав: «Не йди». Або: «А як же дах?» Або хоч щось. А він сказав «добраніч», засунув руки в кишені й пішов через Вірменську, і його візок з Бас Басовичем торохтів по бруківці так сумно, що в неї заболіло в грудях.

— Нічого, — сказала вона. — Нічого я не хотіла. Пункт сьомий.

Зоря дивилася на неї довго. Потім узяла фломастер, кришку від стаканчика й щось написала. Простягнула Мирі.

На кришці було: «Пункт сьомий — дурня».

* * *
Увечері на даху було вітряно.

Мира прийшла о сьомій п'ятдесят, як завжди. Данило прийшов о сьомій п'ятдесят вісім, як завжди. З Борисом, з Бас Басовичем-молодшим і — вона помітила одразу — у светрі. Темно-синьому, з дірою на лікті.

— Пані Ліда сказала, — пояснив він, перехопивши її погляд. — Я не ризикую.

Вони сіли на лаву. Спиною до спини. І заграли.

Виходило погано.

Не так, як на першій репетиції в Остапа, — тоді вони просто не вміли. Тепер вони вміли. Вона чула його подих, він чув її смичок. Але щось між ними стало, як склом. Вона відчувала його спину і водночас не відчувала. Він бив ритм рівно, правильно, але без отого ледь помітного дихання, яке вона так любила. Наче дихати він вирішив кудись в інший бік.

На третій спробі вона зупинилася.

— Ти не тут.

— Я тут.

— Ти граєш, як Борис.

Відповів він не одразу.

— Я граю обережно, — сказав він нарешті.

— Чому?

— Бо ти, може, скоро гратимеш з іншими. І я не хочу... — Він зупинився. Вона відчула, як його спина напружилася. — Не хочу, щоб тобі потім було важко перелаштуватися. Під помірний темп.

Мира розвернулася на лаві. Він — ні. Сидів, як сидів, обличчям до ратуші, і вона бачила тільки його потилицю і край вуха під кепкою.

— Ти думаєш, я піду до них, — сказала вона.

— Я думаю, що це твоє рішення. — Його голос був рівний. Надто рівний. — Там Ромашко. Там твій вступ. Там усе, чого ти хотіла. А тут... — він повів рукою кудись у бік Бориса, — тут я. І п'ятдесят тисяч, які ми, може, й не виграємо. Я не маю права тебе відмовляти.

— Я не просила відмовляти.

— Я знаю.

— Я просила... — Вона замовкла. Що вона просила? Вона не просила нічого. Пункт сьомий. — Нічого я не просила.

— От і я так подумав, — сказав Данило.

Вітер шарпнув за ноти, які вона чомусь принесла, хоча вони їм давно не були потрібні. Аркуш злетів із пюпітра, перелетів через перила й поплив над дахами, білий, як голуб, у бік Домініканського собору. Мира дивилася, як він летить, і думала, що це, мабуть, якийсь символ, але в неї зараз не було сил його розгадувати.

І тут задзвонив його телефон.

Данило дістав його з кишені. Подивився на екран. Вона побачила, як у нього змінилося обличчя — не лице, а щось у плечах, у шиї.

«Мама». Відеодзвінок.

Він скинув.

Він подивився на Миру, ніби збирався сказати щось про пункт третій своєї пояснювальної записки — «не скидатиму при тобі, а вийду на кухню». Тільки кухні на даху не було. Був комин, манекен на горищі й небо.

Телефон задзвонив знову. Мама. Відео.

Він скинув.

Задзвонив утретє.

— Візьми, — сказала Мира. — Раптом щось сталося.

— Нічого не сталося. Вона так завжди. Дзвонить, поки не візьмеш. Колись дзвонила чотирнадцять разів, бо я забув сказати, що доїхав до Остапа.

— Даниле. Візьми.

Він видихнув. Натиснув. І, перш ніж Мира встигла відсунутися з кадру, екран спалахнув жіночим обличчям — круглим, усміхненим, з короткою стрижкою й окулярами на носі.