Розділ 8.

— Ти ревнуєш, — сказав Остап.

— Я не ревную, — сказав Данило.

— Ти четвертий раз переставляєш Бориса.

Данило подивився на Бориса. Борис стояв на підлозі Остапової вітальні, біля Бас Басовича, рівно там, де стояв і першого разу. І другого. І третього.

— Я шукаю оптимальну позицію.

— Для педалі, яка стоїть на підлозі.

— Підлога нерівна.

Остап сидів на дивані, загорнутий у ковдру з покемонами, хоча надворі був липень і плюс двадцять сім, і дивився на нього поверх ноутбука тим самим поглядом, яким колись, у дитинстві, дивився на малого Даню, коли той переконував бабусю, ніби варення з'їв кіт.

— Розкажи мені ще раз, — сказав Остап. — Повільно.

Данило зітхнув і сів на підлогу поруч із Борисом.

Майже тиждень вони репетирували на даху. Щовечора о восьмій, крім днів «Бочки». Спиною до спини, як Мира придумала, бо інакше, як з'ясувалося, у них уже не виходило. Ну, тобто, виходило, але гірше. Бориса за цей тиждень забило записами так, що довелося скидати на ноутбук. «Дах_1», «Дах_2» і так аж до «Дах_5», а ще «Дах_3_голуби», бо Паганіні привів із собою двох друзів, і ті весь вечір туркотіли в мікрофон.

З цих записів поволі складалося щось. Їхнє. Не «Кінь» і не Вівальді. Мелодія, яку Мира перший раз заграла на даху, як відлуння, тепер мала початок, середину й щось схоже на приспів. Данило вже чув у голові, як під неї мають лягти бас, і другий голос, і ще щось, чого він поки не міг назвати.

А вчора Мира прийшла на дах на п'ять хвилин пізніше. Пункт перший. Перше порушення за весь час. І весь вечір дивилася в телефон, а коли грала, то знову збивалася, як на першій репетиції. А коли він спитав «що сталося?», вона сказала «пункт сьомий».

І він не питав більше.

— І ти думаєш, це той, в білій сорочці, — підсумував Остап.

— Я нічого не думаю.

— Ти думаєш, що він їй написав.

— Мені байдуже, хто їй пише. У нас дует. Професійні стосунки. — Данило поправив Бориса. — Вона може листуватися хоч із президентом.

— Брате, — м'яко сказав Остап, — ти зараз втретє за хвилину поправив педаль.

Данило забрав руку від Бориса.

— У нас сьогодні виступ, — сказав він, підводячись. — Мені треба йти.

* * *
Другий виступ Ярина влаштувала в п'ятницю, на подвір'ї арт-центру «Ключ» на Вірменській — через три будинки від кам'яниці пані Ліди, що Данило вважав або випадковістю, або чорним гумором долі. Внутрішній двір, обвитий плющем, сцена з піддонів, гірлянди з лампочок між галереями, двісті людей на ящиках, сходах і підвіконнях. Пахло глінтвейном, хоча був липень, і хтось продавав його з бочки, бо, як сказала Ярина, «у Львові глінтвейн — це не напій, а стан душі».

Ярина зустріла його біля входу, вже з телефоном на стабілізаторі.

— Ти пізно.

— Сьома п'ятдесят дев'ять.

— Мира тут із сьомої тридцять. — Ярина кивнула в бік сцени. — У мене для вас сюрприз. Ви сьогодні не самі.

Данило подивився на сцену.

Біля неї стояли троє. Висока дівчина з віолончеллю, з короткою стрижкою й у великих окулярах. Смаглявий хлопець зі скрипкою, який щось швидко гортав у телефоні. І Арсеній Гладкий. У білій сорочці. Звісно, у білій.

А поруч із ним — Мира.

Вона стояла близько. Ближче, ніж стояла біля Данила будь-коли, якщо не рахувати даху і спин. Арсеній щось їй тихо казав, нахилившись, і вона слухала, дивлячись униз, на свої кросівки, з тим самим обличчям, з яким учора дивилася в телефон.

— Формат «баттл», — продовжувала Ярина, не помічаючи, що Данило не слухає. — Ви і «Тріо Модерато». Кожен колектив грає по два номери: спершу тріо, потім ви. Глядачі голосують через QR-код — і ті, хто тут, і ті, хто дивиться трансляцію в мене на каналі. Хто переможе — отримає бонусні бали в фінал. Публіці подобається протистояння, а вам — вчитися працювати під тиском. Геніально, правда?

— Геніально, — сказав Данило.

Він дивився, як Арсеній торкнувся Мириного ліктя — легенько, коротко, ніби між іншим. Як Мира не відсунулася.

— Ти мене чуєш? — Ярина помахала долонею перед його обличчям.

— Чую. Баттл. QR-код. Геніально.

Ярина простежила за його поглядом. Подивилася на Арсенія. На Миру. Знову на Данила. І широко всміхнулася.

— О-о-о, — сказала вона. — О-о-о. Це ще краще, ніж я думала.

— Нічого не краще.

— Звісно ні, — погодилася Ярина й пішла геть, бурмочучи щось про «драматургію».

* * *
Тріо грало першим.

Данило стояв збоку від сцени, біля бочки з глінтвейном, схрестивши руки, і чекав, що буде нудно. Він дуже на це розраховував. Що вийдуть троє в білих сорочках, зіграють щось академічне й помірне, і двісті людей ввічливо позіхнуть.

Вони вийшли, сіли, Арсеній кивнув — і заграли «Літо» Вівальді.

Третю частину. Престо. Ту, де буря.

Він не знав, наскільки це було навмисно. Може, просто збіг. Може, це в них був такий стандартний репертуар, бо Вівальді всім подобається. Але він бачив обличчя Мири, що стояла біля протилежного краю сцени зі Стефою в руках. Вона зблідла так, як у кав'ярні. Тільки цього разу ніхто на неї не дивився. Вона дивилася сама.

Вони грали добре. Ось що було найгірше. Злагоджено, чисто, з таким драйвом, що двісті людей завмерли на перших же тактах. Віолончель гуркотіла громом. Скрипка Тимура свистіла вітром. А альт Арсенія вів усе це рівно, гладко, без жодного зайвого руху. Помірно. Але ідеально.

Коли вони закінчили, подвір'я заревіло. Хтось кричав «браво». Хтось свистів. Арсеній встав, легко вклонився і подивився просто на Миру. Не на публіку. На неї.

Данило зрозумів, що стиснув кулаки, і змусив себе їх розтиснути.

Потім тріо зіграло щось друге, сучасне, якусь обробку відомої пісні, і подвір'я знову не шкодувало долонь, а Ярина за камерою мала такий вигляд, ніби в неї Різдво.

Потім настала їхня черга.

Мира піднімалася на сцену з піддонів повільно, як тоді, по хитких сходах на горище. Данило піднявся за нею з Борисом і Бас Басовичем, поставив усе, підключив мікрофон. Двісті облич. Гірлянди. Камери. Кільцева лампа, знову, — звідки в них у всіх ці кільцеві лампи?