Розділ 7.

Сходи на горище справді були хиткі.

Пані Ліда сказала «витримають» таким тоном, яким лікарі кажуть «трохи пощипає». Мира піднімалася ними о сьомій п'ятдесят, тримаючи Стефу перед собою, як свічку в процесії, і кожна сходинка рипіла по-своєму. Третя — тонко, як фальцет. Сьома — басом. Дев'ята не рипіла взагалі, і від цього було найстрашніше.

Горище пахло пилом, старим деревом і чимось солодкуватим — може, сушеними яблуками, які хтось колись тут розвішував і забув. Під дахом стояли чиїсь валізи, дитячий велосипед без коліс, манекен у капелюсі. Манекен дивився на Миру з куточка, і вона пообіцяла собі, що на зворотному шляху на нього не дивитиметься.

Двері на дах були низькі, оббиті бляхою. Ключ пані Ліди зайшов у замок туго, провернувся з таким скреготом, ніби його не крутили з часів незалежності, і двері відчинилися.

Мира вийшла і зупинилася.

Вона прожила в цій кам'яниці десять місяців. Щодня ходила під цим дахом. І жодного разу не уявляла, що над нею — оце.

Дах був гострий, як у всіх старих львівських будинків, укритий темною черепицею. Але посередині, між двома комінами, хтось колись зробив рівний майданчик. Метри три на чотири, з настилом із товстих дощок, які навіть не прогиналися під ногою, і з кованими перилами по пояс, зверху на них — широкий дерев'яний поручень. Від перил до краю даху лишався ще добрий метр пологої черепиці. Посередині стояла дерев'яна лава без спинки, широка й сіра від дощів, з вирізаними на сидінні літерами «С + Л». А довкола, з усіх боків, було місто.

Ратуша зі своєю вежею — так близько, що здавалося, можна докинути камінцем. Купол Домініканського собору, зелений, як старий мідний таз. Вежі Бернардинців. Високий Замок на обрії, весь у деревах. Дахи, дахи, дахи, червоні й коричневі, з антенами й голубами, з чиїмись балконами, на яких сушилася білизна. І сонце, низьке, вже червонясте, що сідало десь за Святим Юром і фарбувало все це в мед.

Мира поставила футляр на лаву, сіла поруч і довго просто дивилася.

«С + Л». Степан і Ліда. Вона провела пальцем по вирізаних літерах.

— Ого, — сказали в неї за спиною.

Данило стояв у низеньких дверях, пригнувшись, з Борисом під пахвою і рюкзаком на плечі. Сьома п'ятдесят вісім. Пункт перший.

— Тебе пані Ліда впустила?

— Вона чекала мене внизу. — Данило вийшов на майданчик і випростався, обертаючись довкола себе. — Сказала, що на горищі є манекен, і щоб я не лякався. А потім сказала, що коли щось буде не так, вона почує, бо в неї хороший слух і вікно відчинене. — Він подивився на Миру. — Мені здається, це була погроза.

— Це була погроза, — підтвердила Мира.

Данило поставив рюкзак на лаву, розстебнув і дістав звідти маленьку круглу колонку, завбільшки з великий апельсин.

— Знайомся. Бас Басович-молодший.

— Ти купив нову колонку?

— Позичив в Остапа. Вона в нього для душу. Він слухає в душі подкасти про продуктивність. — Данило поставив колонку на широкий поручень, у кут, де той упирався в цеглу комина, і для певності підпер її рюкзаком. — Тому, будь ласка, без різких звуків, вона звикла до спокійного чоловічого голосу, який розповідає про ранкові ритуали.

Мира не втрималася й пирхнула. Вже вдруге за два дні. Треба було з цим щось робити.

Данило тим часом дістав мікрофон на короткій стійці й моток дротів. Мікрофон — у Бориса, Бориса — шнуром у колонку.

— Вона ж бездротова, — сказала Мира.

— У неї є вхід під дріт. Остап колись слухав подкасти по шнуру, бо блютуз у ванній глючив. — Данило клацнув педаллю, і колонка тихо відгукнулася. — Тепер Борис чує все, що чує мікрофон.

— Ну, — сказав Данило і сів на другий край лави. Між ними лишився футляр і літери «С + Л». — З чого почнемо?

— З «Коня».

— Знову?

— Нам на ньому ще жити й жити.

Вони зіграли «Коня», і звучав він інакше.

Мира не могла пояснити чому. Може, через те, що звук не вдарявся в стелю й стіни Остапової вітальні, а летів кудись над дахами і не повертався. Може, через те, що не було пана Зеня. Може, через небо. Скрипка звучала тут тонше й ширше водночас, а Бас Басович-молодший, хоч і крихітний, давав такий теплий низ, що здавалося, ніби в нього під корпусом захований хтось значно більший.

Але вони все одно розходилися. Трохи. На тих самих місцях.

— Ти поспішаєш на «стоїть», — сказала вона.

— А ти там застрягаєш.

— Я не застрягаю, я ставлю акцент.

— Ти ставиш акцент такої довжини, що кінь встигає піти, повернутися і знову стати.

Мира вже набрала повітря, щоб відповісти, — і зупинилася. Данило сидів на краю лави, впершись ліктями в коліна, і дивився на неї. А вона на нього. Увесь цей час. Як на Ринку через лев'ячу лапу. Як у «Котячій лапці» через котів.

— Ти мене бачиш, — сказала вона повільно.

— Ну... так. Ти сидиш за метр.

— Ні. Ти дивишся на мене, коли граєш. І я на тебе. І ми підлаштовуємося під те, що бачимо, а не під те, що чуємо. Ти бачиш, коли я веду смичок, і починаєш раніше. Я бачу, як ти набираєш повітря, і чекаю.

Данило задумався.

— І що пропонуєш? Заплющити очі обом?

— Ти заснеш.

— Не засну!

— Ти позіхнув уже двічі.

— Я о п'ятій сорок прокинувся, бо Остап у душі слухав про ранкові ритуали! — Данило потер обличчя. — Добре. Що тоді?

Мира подивилася на лаву. На довгу, широку, сіру від дощів лаву, на якій Степан колись вирізав «С + Л».

— Сідай спиною, — сказала вона.

— Що?

— До мене. Спиною до спини. Щоб не бачити.

Данило дивився на неї кілька секунд, ніби перевіряючи, чи вона не жартує. Вона не жартувала. Їй самій стало трохи ніяково від того, що вона щойно сказала, але відступати після такого було б іще ніяковіше.

Він сів на лаву верхи, обличчям до ратуші. Мира сіла так само, тільки обличчям у протилежний бік, до Високого Замку. Мікрофон Данило переставив збоку, на рівні їхніх плечей, якраз посередині між скрипкою і його губами. Їхні спини опинилися поруч.