Розділ 6.

Данило не любив людей у білих сорочках.

Ну, тобто, загалом він нічого не мав проти білих сорочок. Його тато носив білі сорочки. Остап носив білі сорочки на співбесіди. Сам Данило мав одну, на випускний, і вона досі лежала десь у Дніпрі, у шафі, з плямою від шампанського на манжеті. Але в тому, як цей хлопець стояв у дверях кухні, у тому, як закочені рукави відкривали рівно до половини передпліччя, у тому, як він сказав «Мирославо» — повністю, з усіма складами, — було щось, від чого Данилові захотілося ввімкнути Бас Басовича на сто відсотків.

Мира підвелася з ящика так різко, що ледь не перекинула лимонад.

— Арсенію. — Голос у неї був тонкий і якийсь не її. — Привіт.

— Привіт. — Арсеній зробив крок на подвір'я. Ступав обережно, ніби бруківка могла забруднити йому кросівки. Кросівки були білі, звісно. — Я був у залі. Ти чудово грала.

— Я завмерла.

— Хіба? — Він легенько нахилив голову. — Я не помітив. Хоча, — він ледь усміхнувся, — у тебе завжди був такий драматичний вступ. Ще з училища. Пам'ятаєш, на звітному концерті?

Мира не відповіла. Данило побачив, як її пальці стиснули склянку.

І ще він побачив, що Арсеній помітив. І що йому сподобалося.

— Ти, мабуть, Данило, — сказав Арсеній, повернувшись до нього, і простягнув руку. — Бітбоксер. Вітаю з вірусним відео. Це, мабуть, приємно, коли тебе знає вся країна.

Данило підвівся і потиснув руку. Рукостискання в Арсенія було сухе, коротке і трохи зверхнє, як у викладача, що вітається зі студентом.

— Мене знає кіт, — сказав Данило. — Мені вистачає.

— Дотепно. — Арсеній відпустив руку. — Мирославо, я, власне, чого підійшов. Ярина вчора оголосила ще одного фіналіста «Вуличного звуку». Нас.

— Вас? — перепитала Мира.

— «Тріо Модерато». Я, альт. Віка Сорока, віолончель, ти її пам'ятаєш, вона на курс молодша. І Тимур із академії, скрипка. — Він усміхнувся знову, цього разу ширше. — Отже, ми суперники. Чесно кажучи, я думав, тобі буде приємно знати. Після всього.

«Після всього» він сказав м'яко. Майже ніжно. І саме від цієї м'якості Данилові стало остаточно ясно, що за цим «після всього» ховається щось, у що Арсенію подобалося тикати пальцем.

— Модерато, — повторив Данило. — Це як «помірно», так?

Арсеній глянув на нього з легким здивуванням.

— Так. Помірний темп.

— Вам дуже пасує, — щиро сказав Данило.

На подвір'ї стало тихо. Навіть оса в бузку на мить замовкла. Мира поруч видала якийсь дивний звук — щось середнє між кашлем і сміхом — і негайно закрила рот склянкою.

Арсеній дивився на Данила ще секунду. Потім його усмішка повернулася на місце, рівна й ввічлива, як і раніше.

— Побачимося на фестивалі, — сказав він. — Мирославо. Радий, що ти знову граєш. Справді.

Він пішов. Двері кухні зачинилися за ним без звуку. Навіть двері в нього зачинялися помірно.

Мира поставила склянку на ящик. Руки в неї вже не тремтіли. Вона дивилася на двері.

— Хто це? — спитав Данило, хоч відповідь, принаймні половину, знав і сам.

— Ніхто. Ми разом вчилися.

— Ти на нього дивилася, як на...

— Пункт сьомий, — сказала Мира, не обертаючись.

Данило замовк. Пункт сьомий. Жодних особистих тем, якщо одна зі сторін не почне сама.

Вона не почала.

---

Увечері в Данила був виступ у барі на Староєврейській, у підвалі під назвою «Бочка», де пахло пивом, цвіллю і чужими розбитими серцями. Він грав там двічі на тиждень за п'ятсот гривень і безкоштовні грінки. Сьогодні грінки були пересолені, а публіка — сонна, і він закінчив о пів на першу ночі з відчуттям, що весь вечір грав для стіни.

Він міг піти додому коротким шляхом, через Ринок і Руську. Пішов довгим. Через Вірменську.

Він не думав про те, що Мира живе на Вірменській. Він це знав, бо вона якось згадала — «пані Ліда з третього поверху» і «кам'яниця з левами над входом», — але не думав про це. Просто Вірменська вночі була гарна. Просто ліхтарі там світили жовтіше. Просто.

Він ішов, котячи за собою Бас Басовича, і візок торохтів по бруківці так, що, мабуть, будив усю вулицю. Тож він зупинився, підняв колонку й поніс у руках.

І тоді почув.

Скрипку.

Звук ішов звідкись із-за стіни, з глибини одного з тих старих львівських подвір'їв, куди вела арка з кованою брамою. Брама була прочинена. Над аркою, у світлі ліхтаря, двоє кам'яних левів тримали лапами герб.

Данило поставив колонку на бруківку й підійшов до брами.

Подвір'я було глибоке, вузьке, як колодязь. Чотири стіни, обвиті диким виноградом, дерев'яні галереї на кожному поверсі, якісь вазони, мотузки для білизни, на яких сохли чиїсь простирадла. А посередині, на кам'яній лаві під єдиним ліхтарем, сиділа Мира.

Вона грала з заплющеними очима.

Не «Коня». Не Вівальді. Те саме, що тоді біля лева, — повільне, народне, зламане. Тільки тепер вона грала його інакше. Довше. Вільніше. Темп дихав, як вона й казала, — розширювався й стискався, затримувався на одних нотах так довго, що ставало страшно, чи вони не обірвуться, і пролітав повз інші, ніби їх і не було. Це був не марш і не біт. Це було так, ніби вона розмовляла з кимось, кого тут немає.

Данило стояв у брамі й не дихав.

Він знав, що мав би піти. Що це підглядання. Що пункт сьомий і пункт четвертий, і ще купа пунктів, які вона, мабуть, просто ще не встигла надрукувати. Але ноги не йшли. Як у неї тоді руки на сцені. Не йшли, і все.

Тому що він ніколи не чув, щоб хтось так грав. Ні на вулиці, ні в записах, ні на тих концертах, куди мама водила його малим у Дніпрі. Так, ніби кожна нота щось коштувала.

Він подумав про Арсенія в білій сорочці. «Драматичний вступ». «Після всього». Про те, як вона зблідла на подвір'ї «Котячої лапки». Про те, що на звітному концерті в училищі, певно, щось сталося, і цей тип був там і бачив.

І ще він подумав, що коли вона так грає, вона зовсім не боїться. Ні краплі.

Просто на неї ніхто не дивиться.

Окрім нього.

Йому стало соромно. Він зробив крок назад, від брами. Він зробив крок назад, від брами. Під ногою щось хруснуло — пластикова кришечка від пляшки, хтось її тут загубив, бо, мабуть, у Львові існувала якась всесвітня змова пластикових кришечок.

Скрипка обірвалася.

— Хто там? — Мирин голос, різкий, наляканий.

Данило завмер. Міг утекти. Міг сховатися за ріг. Міг...

— Молодий чоловіче! — пролунало згори.

На галереї третього поверху, у рожевому халаті й у бігуді, з чашкою в руці, стояла жінка років сімдесяти. Вона перехилилася через перила, вдивляючись у браму, і світло з її вікна падало на неї, як прожектор на приму.

— Ви той, з інтернету? — гукнула вона на все подвір'я.

Десь на другому поверсі хтось розчахнув вікно. Десь на четвертому загавкав пес.

Мира на лаві повільно обернулася до брами. Між нею і Данилом було метрів десять подвір'я і щонайменше дві тисячі років сорому.

— Добрий вечір, — сказав він. — Я тут... проходив.

— О пів на першу ночі, — уточнила Мира.

— З колонкою, — додала пані на галереї, вказавши чашкою на Бас Басовича в брамі.

— Я з роботи йшов!

— Через Вірменську, — сказала Мира. — Ти живеш на Підвальній.

— Тут... гарні ліхтарі, — сказав Данило і зрозумів, що краще б він мовчав.

Пані на галереї поставила чашку на перила.

— Дитино, — звернулася вона до Мири тоном, яким, мабуть, оголошують вироки у турецьких серіалах, — запроси молодого чоловіка нагору. В мене сирники.

— Пані Лідо, зараз перша ночі!

— Сирники не знають, котра година. — Пані Ліда вже зникла з галереї, і тільки її голос долинув зсередини: — Я чайник ставлю!

---

Кухня пані Ліди була маленька й тепла. На стінах висіли тарілки з розписом, календар за минулий рік, відкритий на грудні, і чорно-біла фотографія чоловіка з баяном і вусами, як у козака. На підвіконні стояли вазони з геранню. На столі — тарілка сирників, від яких ішла пара, сметана, малинове варення і три чашки, хоча Данило не бачив, щоб пані Ліда їх ставила. Вони ніби завжди там були.

Мира сиділа навпроти, ще в тій самій сірій кофті, зі скрипкою в футлярі на колінах, наче щит. Дивилася в сирник.

— Отже, — сказала пані Ліда, сідаючи на чолі столу з виглядом голови комісії. — Данило.

— Так.

— З Дніпра.

— Так. А звідки ви...

— Інтернет, дитино. Там усе про вас пишуть. — Пані Ліда поклала собі сметани. — Пишуть, що ви, наприклад, сирота й виросли в цирку.

— Що?

— Ну, я так і подумала, що брешуть. Ви не схожі на циркового. — Вона подивилася на нього довгим поглядом. — Ви схожі на хлопчика, якого мама любить, а тато не розуміє.

Данило поперхнувся сирником.

Мира підняла очі від тарілки й нічого не сказала. Але дивилася так, ніби в неї на очах щось склалося, як пазл.

— Пані Лідо, — сказала вона тихо. — Пункт сьомий.

— Я не знаю ніяких пунктів, дитино. Я стара жінка, мені можна.

Данило відкашлявся, запив чаєм і вирішив перейти в наступ, поки його не розібрали остаточно.

— Я не підглядав, — сказав він Мирі. — Тобто я підглядав. Але не навмисно. Я йшов, почув, і... — Він зупинився. Подумав. І вирішив сказати правду, бо брехні в його житті й так вистачало на трьох. — Ти так ніколи не граєш на людях. Навіть біля лева. Навіть сьогодні в кав'ярні.

— Бо тут нікого нема.

— Тут був я.

— Ти не рахуєшся, ти підглядав.

— А якби рахувався?

Вона не відповіла. Сирник на її тарілці так і лежав недоторканий.

— Вона грає у дворі щоночі, — сказала пані Ліда, ніби між іншим, дмухаючи на чай. — Відтоді, як переїхала. Сусіди спершу скаржилися, а тепер, якщо вона не виходить, стукають до мене й питають, чи вона не захворіла. Пан Мирон із четвертого навіть пса навчив не гавкати, коли вона грає. Цей пес не слухається нікого, а тут навчився.

— Пані Лідо...

— Але ж правда. — Пані Ліда поставила чашку. — А вам, я так розумію, ніде репетирувати.

— У нас є місце, — сказав Данило. — Ну... є пан Зеньо.

— Хто такий пан Зеньо?

— Сусід, який стукає в батарею, — пояснила Мира.

— Ага. — Пані Ліда кивнула з розумінням. — У мене був такий. Пан Ромко. Стукав, коли мій Степан грав на баяні. — Вона кивнула на фотографію на стіні. — Знаєте, що Степан зробив?

— Що? — спитали вони водночас.

Пані Ліда підвелася, підійшла до буфету, відчинила шухляду й дістала звідти великий старий ключ. Залізний, з кільцем, іржавий біля бородки.

— Виліз на дах, — сказала вона. — Там ніхто не стукає. Там тільки голуби і ціле місто знизу. Степан казав, що на даху музика краще звучить, бо їй нема в що вдаритися. — Вона поклала ключ на стіл, між Данилом і Мирою. — Дах наш, з кам'яниці. Двері на горищі. Сходи хиткі, але витримають. Степан був важчий за вас обох разом.

Мира дивилася на ключ.

Данило дивився на Миру.

— Там нікого немає? — тихо спитала вона.

— Нікого, дитино. Тільки небо.

— І ти, — сказала Мира, підвівши очі на Данила. Без колючок. Просто констатувала.

— І я, — погодився він. — Але я не рахуюся. Ти сама сказала.

Вона дивилася на нього ще кілька секунд. Потім повільно простягнула руку і взяла ключ. Стиснула його в долоні, наче боялася, що той зникне.

— Пункт перший, — сказала вона. — Розклад. Репетиції щодня, о восьмій вечора. Крім днів, коли в тебе «Бочка».

— Звідки ти знаєш про «Бочку»?

— Я спостережлива, — сказала Мира. І всміхнулася.

Не кутиком рота, як тоді в «Медовій пані». А по-справжньому. Коротко, ніби випадково. Але по-справжньому.

У Данила всередині щось перевернулося, влаштувалося зручніше і, судячи з усього, не збиралося звідти йти.

Пункт сьомий, подумав він. Жодних почуттів.

Він потягнувся за сирником, щоб чимось зайняти руки.

---

Пані Ліда провела його до брами сама. Мира лишилася нагорі — мити чашки, бо пані Ліда сказала, що в її віці вже можна не мити чашки, коли в домі є молодь.

Біля брами пані Ліда раптом взяла Данила за лікоть. Пальці в неї були сухі й несподівано міцні.

— Молодий чоловіче, — сказала вона тихо, так, щоб нагорі не почули. — Я вам скажу одну річ, а ви запам'ятайте.

— Слухаю.

— Перший раз вона прийшла з площі з двадцятьма трьома гривнями й ґудзиком. — Пані Ліда значуще помовчала. — Перламутровим. Я їй тоді сказала: це знак. Жінки ґудзиків не кидають.

Данило згадав пані з собакою. Згадав, як та, проходячи повз Мирин футляр, ще в перший день, довго нишпорила по кишенях, а тоді знайшла цей ґудзик і поклала, мабуть, переплутавши з монетою.

Він подивився на пані Ліду. На її бігуді, на рожевий халат, на очі, в яких світилася тверда віра в турецькі серіали й людську долю.

— Так, — сказав він. — Знак.

Пані Ліда задоволено кивнула і відпустила його лікоть.

Він ішов додому через Ринок. Лев стояв під ліхтарем, порожній і величний. Паганіні спав десь на ратуші. Площа була тиха, як подвір'я на Вірменській.

Телефон дзенькнув.

Не чат «ЛЕВ (робоча назва)». Особисте повідомлення. З номера, якого він не мав у контактах.

«Це Мира. Ярина дала твій номер. Завтра дах о 20:00. Візьми Бориса. Бас Басовича не бери, по сходах не затягнеш».

І ще за хвилину:

«Дякую за кота».

Данило зупинився посеред площі й дивився на екран. Потім набрав «Будь ласка». Стер. Набрав «Директор передає вітання». Стер. Набрав «Скрипулько, завжди радий». Подумав про пункт шостий. Стер з таким жалем, ніби видаляв найкращий трек у своєму житті.

Нарешті написав:

«Буду о 19:58. Пункт перший».

Він сховав телефон у кишеню й подивився на лева.

— Чого ти дивишся? — спитав він.

Лев мовчав, як мовчав уже півтора століття. Але Данилові здалося, що кам'яна морда під ліхтарем усміхається так само, як він сам.