Розділ 4.

Не написаний від руки. Не в нотатках у телефоні. Надрукований на принтері, на аркуші А4, шрифтом Times New Roman, дванадцятим кеглем, з нумерацією і, Данило міг би заприсягтися, з полями за державним стандартом.

Мира поклала його на кухонний стіл у Остаповій квартирі на Підвальній, поруч із недоїденою піцою, і відступила на крок, як сапер від міни.

Данило взяв аркуш.

— «Умови співпраці в рамках музичного дуету для участі у фестивалі „Вуличний звук“», — прочитав він уголос. — У тебе навіть заголовок є.

— Читай далі.

— «Пункт перший. Репетиції відбуваються за попередньо узгодженим розкладом. Запізнення понад десять хвилин без попередження вважається порушенням».

— Справедливо.

— «Пункт другий. Репертуар обирається спільно. Жодна сторона не має права вето на матеріал, запропонований іншою стороною, без аргументованого пояснення». — Данило підвів очі. — «Аргументованого»?

— «Бо мені не подобається» — це не аргумент.

— А «бо це Despacito»?

— Це аргумент, — твердо сказала Мира.

Данило хмикнув і продовжив.

— «Пункт третій. Гроші, зароблені на спільних виступах, діляться порівну. Пункт четвертий. Жодних відео без згоди обох сторін». — Він кивнув. — Слушно. «Пункт п'ятий. Колонку Бас Басовича під час репетицій не вмикати голосніше, ніж на сорок відсотків».

— Від неї в мене трясуться зуби.

— Він на сорока відсотках звучить, як ображений холодильник.

— Тоді хай ображається.

— «Пункт шостий». — Данило прочитав мовчки, потім підвів очі. — Ти серйозно?

— Читай уголос.

— «Пункт шостий. Учасник дуету Данило Ткач зобов'язується не називати учасницю дуету Мирославу Кучер „колегою“, „сонцем“, „скрипулькою“ та будь-якими іншими зменшувально-пестливими чи фамільярними звертаннями».

— Ти мене вже двічі назвав колегою.

— Бо ти колега!

— Ти казав це таким тоном.

— Яким?

— Таким, — сказала Мира, наче це все пояснювало.

Вона стояла посеред Остапової кухні, біля холодильника, обклеєного магнітиками з усіх Остапових відряджень, у тій самій сірій кофті й з футляром, який так і не зняла з плеча, ніби готова тікати будь-якої миті. Щоки в неї були рожеві. Мабуть, від сходів — Остап жив на п'ятому поверсі без ліфта.

— «Скрипулька» мені навіть на думку не спадала, — сказав він. — Тепер спадатиме.

— Не смій.

— Не буду. Пункт шостий. Свята річ. — Він перевернув аркуш. На звороті нічого не було. — Це все? Шість пунктів?

— Поки що. — Мира підняла підборіддя. — Залишаю за собою право доповнювати.

— Тоді я теж маю право доповнювати.

— Маєш.

Данило взяв зі столу ручку — ручка була Остапова, з логотипом компанії й гумовою качкою на кінці — і дописав унизу аркуша: «Пункт сьомий. Учасниця дуету Мирослава Кучер зобов'язується хоча б раз на репетицію усміхнутися».

Мира прочитала, узяла ручку з качкою і акуратно, рівною лінією, викреслила.

— Це не аргументовано.

— Я аргументую. Під час твоїх усмішок покращується акустика.

Вона не всміхнулася. Але зітхнула так, що Данило зарахував це як половину.

* * *

Перша репетиція почалася о шостій вечора, у вітальні, яку Остап, їдучи на роботу, назвав «зоною, де нічого не повинно зламатися». Данило поставив Бас Басовича в кут, ввімкнув його на сорок відсотків, і той справді загудів ображеним холодильником. Мікрофон на низенькій стійці Данило поставив посеред кімнати й увімкнув у Бориса. Борис записував тільки те, що чув мікрофон. А мікрофон, як незабаром з'ясувалося, чув усе. Мира сіла на стілець навпроти, поклала на коліна скрипку й чекала.

— Ну, — сказав Данило. — З чого почнемо?

— Ти мене спитай.

— Я тебе питаю.

— Ні, ти питаєш так, ніби вже знаєш відповідь.

Данило подумав, що це правда. Він збирався запропонувати почати з біта, а вона нехай імпровізує зверху. Так працювали всі дуети, які він бачив. Біт — фундамент. Мелодія — прикраса.

— Добре, — сказав він. — А ти як хочеш?

Мира такого не чекала. Вона покрутила кілок на скрипці, хоча той зовсім не потребував настроювання, а тоді сказала:

— Давай учорашнє. Те, повільне. Я граю, а ти... ну, як тоді.

Те повільне. Данило пам'ятав його у грудях. Він кивнув.

Вона поклала скрипку на плече. Заплющила очі. І почала.

Він слухав перші чотири такти, ловлячи пульс, а на п'ятому увімкнувся. Тихо, губами, як тоді. Тук. Тц. Тук-тук. Тц.

На шостому такті Мира розплющила очі й зупинилася.

— Ти поспішаєш.

— Я? Я граю рівно.

— От саме. Рівно. А я не граю рівно.

— Як це?

— Це рубато. — Вона говорила так, наче пояснювала таблицю множення. — Темп дихає. Тут я трохи затягую, тут трохи підганяю. Музика не марширує, вона живе.

— Біт — це і є життя. Серце б'ється рівно.

— Серце не б'ється рівно. В мене, принаймні.

Вона сказала це й тут-таки схилилася над скрипкою, ніби терміново треба було перевірити струну. Данило вирішив нічого не помічати. Пункт шостий не забороняв помічати, але інстинкт підказував, що краще не треба.

— Гаразд, — сказав він. — Давай ще раз. Я спробую дихати разом із тобою.

Вони спробували ще раз.

Потім ще.

На п'ятій спробі він увімкнув Бориса, щоб записати базовий ритм і мати вільні руки. Борис записав, Борис повторив, і Бориса, на відміну від Данила, ніщо не могло змусити дихати. Він гатив рівно, як метроном, а Мира, як на зло, саме на цьому місці затягнула ноту. Біт пішов уперед. Скрипка залишилася позаду. Між ними утворилася дірка завширшки з цілу долю такту, і в цю дірку з гуркотом провалилася вся мелодія.