Розділ 3.

О четвертій сорок п'ять Мира вже стояла на розі Краківської й Ринку, ховаючись за ринвою, як шпигунка в поганому фільмі.

План був бездоганний. Вона прийде першою. Цього разу точно першою, бо о четвертій сорок п'ять навіть Данило, хоч який він там нахабний, мусить спати. Вона займе лева, розкладе пюпітр, і коли він з'явиться зі своїм Бас Басовичем, вона просто подивиться на нього. Мовчки. Тим поглядом, який бабуся називала «поглядом прокурорки».

Вона визирнула з-за ринви.

Біля лева стояли люди.

Мира кліпнула. Може, сон. Може, ліхтар так падає. Вона визирнула знову.

Люди. Справжні. Дванадцятеро, якщо рахувати хлопця, що сидів просто на бруківці з термосом. Дівчина в піжамних штанах і кросівках. Двоє чоловіків із професійною камерою на штативі. Якась жінка з табличкою, на якій маркером було написано «КОМАНДА ЛЕВА». А посеред них, на постаменті, вмостився Паганіні з виглядом адміністратора заходу.

— Що, — сказала Мира вголос, і голос у неї був чужий.

Хлопець із термосом підняв голову. Подивився просто на неї. На футляр у неї за спиною. На сіру кофту.

І закричав:

— Вона! Це вона! Скрипка прийшла!

Дванадцять облич обернулися водночас.

Мира не пам'ятала, як вона опинилася в «Медовій пані». Тільки те, що бігла. Тільки те, що футляр бив її по хребту, а позаду хтось гукав «Почекай, можна селфі?» і «А де Данило?». Тільки те, що двері кав'ярні о цій порі мали бути зачинені, але Зоря, яка приходила відкривати о п'ятій, якраз піднімала ролету, і Мира пірнула під ролету, як під шлагбаум, що вже опускається.

— Сонце, — сказала Зоря, дивлячись на неї зверху вниз. — Ти бачила?

— Що я мала бачити?! — Мира сиділа на підлозі, притиснувши футляр до грудей. — Там люди! О п'ятій ранку! З табличкою!

Зоря мовчки опустила ролету до кінця, щоб із вулиці нічого не було видно, дістала телефон і присіла поруч.

— Подивись.

Мира подивилася.

Лев. Площа. Вона, з заплющеними очима. Данило, який вимикає біт. Тиша. Його голос, ледь чутний, під її мелодію. Потім вона розплющує очі. Потім вони дивляться одне на одного через кам'яну лапу.

Під відео — шістсот тисяч переглядів. Уже не триста сорок. Шістсот.

— Хто це зняв? — прошепотіла Мира.

— Якась Ліза з дредами. У неї до вчора було двісті підписників. Тепер вісімдесят тисяч. — Зоря гортнула вниз. — Подивись коментарі.

Мира не хотіла дивитися коментарі. Мира хотіла лягти на підлогу «Медової пані», накритися ролетою і пролежати так до вересня. Але очі вже читали самі.

«Хто ця дівчина, я плачу».

«Вони однозначно колишні, які розійшлися через музику».

«Вона заплющує очі, бо не може на нього дивитися, бо закохана, крапка».

«Я музикантка, і скажу вам: так грати може тільки людина, яка дуже багато втратила».

«ДОВОДЖУ ДО ВАШОГО ВІДОМА ЩО ЦЕ МІЙ ЛЕВ Я З НИМ ФОТОГРАФУВАЛАСЯ У 2019».

«Скрипалька — Мирослава Кучер, ми разом вчилися в музучилищі, вона геній».

Мира заклякла.

— Хто це написав?

Зоря нахилилася.

— Акаунт «arsenii.gladkyi». Знайомий?

Знайомий. Звісно, знайомий. Арсеній Гладкий, з яким вона чотири роки грала в оркестрі училища: вона в перших скрипках, він в альтах, через один пульт від неї. Арсеній, на якого вона дивилася три з цих чотирьох років так, як дивляться на сонце: щуритися, але не відвертатися. Арсеній, який вступив до академії тим самим липнем, коли вона стояла на сцені з опущеною скрипкою. Він сидів тоді в коридорі. Він бачив, як вона вийшла.

«Вона геній». Тепер.

— Мені треба виїхати з міста, — сказала Мира.

— Нікуди тобі не треба. — Зоря обійняла її за плечі. — Слухай. Це ж добре. Ну, тобто, страшно, я розумію. Але добре. На тебе дивиться пів країни, і всі кажуть, що ти прекрасна.

— На мене не можна дивитися.

— Сонце...

— Не можна, Зорю! — Голос зірвався. — Ти ж знаєш. Я... коли дивляться, я не можу. Я там, на площі, гралася в те, що мене ніхто не бачить. А тепер мене бачать. Усі.

Зоря нічого не відповіла. Просто тримала її за плечі, і від неї пахло корицею й молоком, і за ролетою було чути, як гомонить площа.

Телефон Мири задзвонив. Пані Ліда.

— Дитино, — сказала пані Ліда без привітання, і в її голосі звучав той самий трепет, з яким вона переказувала фінали серій. — Ти в інтернеті.

— Я знаю, пані Лідо.

— Мені внучка надіслала. Я дивилася дванадцять разів. — Пауза. — Він гарний.

— Пані Лідо!

— Я просто кажу, що бачу. А ґудзик, дитино, — це був знак.

Мира поклала слухавку і притулилася потилицею до прилавка.

Десь о шостій ролету постукали. Тричі, ритмічно, з паузою перед третім разом. Зоря визирнула в щілину й обернулася з таким виразом, наче щойно виграла в лотерею.

— Це він.

— Не відчиняй.

— Він з кавою. Він приніс мені каву. Мені. До кав'ярні. — Зоря вже підіймала ролету. — Я його обожнюю.

Данило пірнув усередину так само, як годину тому Мира, — пригнувшись, з колонкою на візку, яку він якось умудрився протягти під ролетою. Випростався. Подивився на Миру, що досі сиділа на підлозі.

— Привіт, — сказав він.

Вона мовчала.

— Там уже сорок людей, — сказав він. — Я сказав, що переграш переноситься через погоду.

— На небі ані хмаринки.

— Вони не перевіряли. — Данило присів навпочіпки за метр від неї, ніби боявся підійти ближче. Від нього пахло ранком і чомусь апельсинами. — Ти як?

— Чудово, — сказала Мира. — Я ховаюся на підлозі кав'ярні від людей із табличкою. Мені ніколи не було краще.

— Таблички — то ще нічого. Мене один дядько попросив розписатися на його лисині.

Зоря пирхнула. Мира — ні. Хоча, якщо чесно, в куточку рота щось смикнулося, і їй довелося прикусити щоку.

Данило дістав телефон і показав їй екран.

— Мені написала організаторка «Вуличного звуку». Ярина Бойко. Вона хоче нас бачити. Обох. Сьогодні о дванадцятій.