Розділ 2.

Данило прийшов на Ринок о четвертій п'ятдесят.

Підступність тут була ні до чого. Він просто знав людей. Люди, які кажуть «завтра я прийду о сьомій» таким тоном, прийдуть о шостій. А якщо в людини є скрипка зі столітньою тріщиною і погляд, яким можна різати скло, то о п'ятій тридцять.

Отже, четверта п'ятдесят.

Площа була порожня й синя. Ліхтарі ще горіли, але небо над ратушею вже світлішало, і камінь здавався м'яким, ніби його можна було натиснути пальцем. Десь на даху туркотіли голуби. Біля «Медової пані» прибиральник лінивими рухами ганяв мітлою пластикову кришечку, і та ніяк не хотіла ганятися.

Данило поставив колонку біля лева, сів на неї і позіхнув так, що хруснула щелепа.

Колонку звали Бас Басович. Педаль-лупер — Борисом. Мікрофон поки імені не мав, бо був новий, і Данило ще не розібрався в його характері. Остап, двоюрідний брат, у якого він жив на Підвальній, казав, що давати імена техніці — це симптом. Данило відповідав, що симптом — це в двадцять чотири роки спати під ковдрою з покемонами. Остап ображався на добу.

Телефон завібрував. Мама.

О п'ятій ранку.

Данило подивився на екран, видихнув і взяв.

— Мам, ти чого не спиш?

— А ти чого не спиш? — Мамин голос був бадьорий, як завжди. Мама працювала медсестрою в лікарні в Дніпрі й мала нічні зміни, тож для неї п'ята ранку була чимось на кшталт обідньої перерви. — Я думала, ви там в айтішці до дев'ятої.

— До десятої, — збрехав Данило. — У нас, е-е, гнучкий графік. Я просто рано встав. Пробіжка.

Він подивився на Бас Басовича під собою. Бас Басович мовчав із виглядом співучасника.

— Пробіжка, — повторила мама з такою інтонацією, що Данило зрозумів: вона не повірила ні на мить, але вирішила поки не розбиратися. — Ну добре. Тато питав, коли ти пришлеш довідку про практику. Йому для... ну, щоб знати.

Тато не «питав». Тато, найімовірніше, сказав за вечерею щось на зразок «нехай хоч тепер покаже, що з нього щось вийде», а мама переклала це на свою м'якшу мову.

— До кінця літа, — сказав Данило. — Мам, усе нормально. Чесно.

— Ти хоч їси там?

— Остап годує.

— Остап не вміє готувати.

— Остап уміє замовляти.

Мама засміялася, і йому трохи попустило. Вони поговорили ще хвилину — про сестру Ілону, яка перефарбувалася в синій, про сусідку, яка завела третього пса, — і вона поклала слухавку.

Данило ще трохи потримав телефон біля вуха, хоча там уже була тиша.

Ніякої «айтішки» не існувало. Точніше, вона існувала, просто без нього. Він кинув політех у Дніпрі в лютому, на третьому курсі, коли зрозумів, що наступні сорок років писатиме код, який ненавидить, для людей, яких ніколи не побачить. Документи забрав мовчки. Батькам сказав, що перевівся на заочку і їде до Львова на літню практику до великої компанії. Остап, який справді працював у великій компанії, погодився його прикрити в обмін на пожиттєве миття посуду.

План був простий. За літо заробити на вулиці і в барах стільки, щоб довести — передусім собі — що музика це не «балачки в мікрофон», як казав тато. Записати кілька треків. Може, потрапити на якийсь фестиваль. А восени прийти додому і сказати правду, маючи в руках щось більше, ніж правду.

Поки що в руках у нього був Бас Басович, Борис і дві тисячі гривень, зароблені за тиждень. З них півтори — вчора, за «Despacito».

Він сховав телефон і вирішив про це не думати.

О п'ятій сорок на площі з'явилася перша жива душа, якщо не рахувати прибиральника. Це був Паганіні. Голуб приземлився за метр від Бас Басовича, зміряв Данила поглядом і переступив з лапи на лапу, ніби питав: ну, і де музика?

— Рано ще, брате, — сказав йому Данило. — Люди сплять.

Паганіні не погодився. Він поклацав дзьобом по бруківці, знайшов там щось незриме й неістотне, з'їв і знову втупився в колонку.

О п'ятій п'ятдесят вісім з-за рогу Краківської вийшла Мира.

Данило побачив її раніше, ніж вона його. Вона йшла швидко, майже бігла, з футляром за спиною і пюпітром під пахвою, волосся заплетене в косу, щоки рожеві від ранкового холоду. На ній була величезна сіра кофта, явно чоловіча, з рукавами, які вона закатала тричі. Вона йшла з виразом людини, яка перемогла сам час.

А потім вона підняла очі й побачила його.

Данило шкодував лише про одне: що в цю мить не було поряд нікого з камерою. Таке обличчя заслуговувало на документальне збереження. Спершу на ньому з'явилося нерозуміння. Потім — неймовірне, глибоке нерозуміння. Потім — щось таке, від чого Паганіні про всяк випадок відскочив на два метри.

— Доброго ранку! — гукнув Данило, піднімаючись із колонки. — Ти рано!

Мира підійшла — повільно, як підходять до місця злочину. Поставила пюпітр на бруківку й по черзі оглянула Бас Басовича, Бориса, мікрофон без імені і, нарешті, самого Данила.

— Котра година? — спитала вона нарешті.

— П'ята п'ятдесят дев'ять.

— А ти тут відколи?

— З четвертої п'ятдесят.

— Ти що, тут ночував?

— Ні, я спав аж до четвертої двадцять. — Данило знизав плечима. — Ну, приблизно. Борис мені почав снитися, я прокинувся.

— Хто такий Борис?

Данило показав на лупер. Мира подивилася на лупер так, ніби той теж був її особистим ворогом.

— Ти назвав свою педаль Борисом.

— А ти свою скрипку як назвала?

Вона відкрила рот. Закрила. Данило зрозумів, що влучив, і в нього всередині щось неприпустимо радісно підстрибнуло.

— Не твоя справа, — сказала Мира.

— Ага. Отже, назвала.

— Слухай. — Вона глибоко вдихнула, як перед складним пасажем. — Слухай. Ти ж розумієш, що це абсурд? Ми не можемо щоранку приходити дедалі раніше. Наступного тижня ми будемо тут о третій ночі. Потім о другій. Потім ти взагалі звідси не підеш, поставиш намет.

— Цікава ідея.

— Це не ідея!

— Добре-добре. — Данило підняв долоні. — Пропонуй.

Вона явно не чекала, що він погодиться слухати, і на мить розгубилася.