Куди сховався Привид

Назар вперше привів до свого дому нового товариша. Вони вже декілька тижнів граються разом на подвір'ї. І їм, як ніколи, разом весело.

Та цього дня на вулиці було хмарно й обіцяли дощ, тому хлопці вирішили пограти іграшками в будинку.

Вони зайшли до кімнати Назара. В середині було затишно, але трохи затемнено, бо ж хмари закривали сонце. Іграшки були розкидані по килиму, а стіни прикрашені плакатами улюблених персонажів з мультфільмів.

Раптом Назар занепокоївся.

- Стій на місці й не рухайся!

Андрійко подумав, що це якась цікава гра, тому зупинився й не рухався.

- Ти його десь бачиш? - продовжив Назар.

- Ні. - відповів Андрій.

- І я його не бачу. Але він десь тут!

Назар також не рухався та розглядав усе навколо. Андрій й досі нічого не розумів.

- Хто тут? Я нікого не бачу!

- У нас з ним так постійні. Він завжди ховається, а ми його шукаємо.

- То кого ж ми шукаємо?

- Привида!

- При- привида? - занепокоївся Андрій. Він намагався уявити, як той привид виглядає, але його уява малювала найбільш моторошні образи.

- Так, Привида. Він зазвичай ховається там, де раніше не ховався. Тому, потрібно обережно рухатися, щоб ненароком не наступити на нього.

- Та мені взагалі перехотілося бодай кудись рухатися. Хіба що до виходу.

- Та не хвилюйся ти так. Пропоную разом його відшукати.

Андрійко кивнув у відповідь, хоча його голос видавався ледь чутним.

- Я... я спробую, але якщо він раптом з'явиться...

- Ти що привида злякався? Та не бійся ти так, він не страшний. - Назар намагався заспокоїти товариша, але той помітно хвилювався - Пропоную зазирнути під ліжко!

Назар обережно ліг на підлогу й почав вдивлятися під ліжко. Там панувала темрява. Лише кілька променів світла пробивалися крізь щілини.

- Під ліжко? Та якось не хочеться. Там зазвичай ховаються страшні монстри. А враховуючи, що у вас живе привид, взагалі страшно знаходитися в цій кімнаті.

Андрій вже не вважав цю ситуацію цікавою грою. Йому було страшно. Він відчував, як його серце стискається від страху.

Назар підвівся й продовжив розглядати кімнату.

- Під ліжком Привида не має. Та монстрів також. А як щодо шафи? Може заглянемо?

- Ага, щоб той привид зненацька вискочив на нас та почав кричати? Я краще вже додому піду.

Андрійко ледь дихав, прислухаючись до кожного звуку в кімнаті. Він зловив себе на думці, що кожен маленький шурхіт може бути страшним привидом.

- Так не можна ж! Ти можеш на нього наступити. Тому, спочатку потрібно його знайти.

Назар, обережно ступаючи по кімнаті, підійшов до шафи. Кожен його крок викликав легкий скрип підлоги, і цей звук здавався Андрійкові таким жахливим, як і будь-який інший, що могло б видати привид. Він відчинив дверцята та почав вдивлятися у кожен закамарок. Андрій стривожено спостерігав за діями товариша.

- Ну що там? Знайшов?

- Та ні! Тут також порожньо. Напевно він ховається на самому видному місці.

- Це ж чому?

- Бо зазвичай те, що знаходиться на видному місці, найтяжче знайти.

Вони разом придивилися. Усередині кімнати відлунювали м’які звуки. Легке шелестіння тканини і тихе клацання іграшок створювало відчуття постійної напруги.

- Ти знаєш, я не те щоб був боягузом, та все ж таки мені трохи страшно. Не дуже я полюбляю усіляких привидів та монстрів.

Андрійко відчував, як його серце стискається від тривоги. Його руки стали холодними, а шкіра почала ледь помітно тремтіти від страху. Кожен шурхіт чи звук у кімнаті здавався йому гучнішим і страшнішим

- Та Привид він не монстр.

- Не буду заперечувати. Але я все ж таки піду.

Андрій зібрався йти, як помітив біля дверей кімнати загадкові очі, які дивилися на нього.

- Назаре, я, здається, знайшов твого привида.

- О, це ж чудово! - мовив Назар - Тепер зможемо з ним погратися.

- Погратися? Та мені здається, що він мене хоче з'їсти.

- То тобі лише так здається! То де ж він?

- Он, біля дверей. По його очах видно, що він голодний.

- О ні, то від природи в нього такі очі. Не бійся.

Та Андрій все ж таки боявся, бо ж побачив як очі, а точніше тіло, якому належали ті очі, почало роздуватися. Привид підвівся на чотири лапи та почав хитатися з одного боку в інший, широко розкривши пащу та грізно фиркаючи.

Назар підійшов до дверей й узяв Привида на руки.

- Бачиш, він зовсім не страшний. Трохи не звичний, але не страшний. А фиркати почав, бо ж ще не знайомий з тобою, тому й захищається.

Андрійко вперше в житті побачив справжнього привида, точніше хамелеона на ім'я - Привид. Він видихнув з полегшенням. Навіть почав сміятися, бо ж знав, що привидів не існує, а все одно повірив і злякався.

Пізнавши більше домашнього улюбленця Назара, Андрій все частіше грався з Привидом і більше не боявся.