Піжмурки

В одному лісі жив собі зайчик. Він дуже любив гратися на галявині, та через купу хижих звірів це було дуже небезпечно. Та зайчик був кмітливим і постійно знаходив вихід з неприємних ситуацій.

От якось плигав куцохвостий по галявині, а на зустріч йому сірий вовк. 

"Потрібно втікати" — подумало зайчисько.

Обернулося, а там лисичка по його слідах йде. Поглянув праворуч - видміть крізь хащі повзе. Поглянув ліворуч - дикий кабан біжить.

"Оточили!" — занепокоївся вухань.

Але на щастя, звірі почали сперечатися, кому ж дістанеться здобич. Тож зрозумів куцохвостий, що потрібно щось робити, та й мовив:

— А давайте в піжмурки пограємо. Ви ховаєтеся, а я шукаю. Кого останнього знайду, тому і дістануся.

Подумали звірі, порадилися та й погодилися. Заплющив зайчик очі, та й почав рахувати. А хижаки як побігли хто куди: хто на дерево, хто під дерево, хтось за деревом, хтось зломив дерево. Бігають, як малі діти, шукають місце де можна добре заховатися.

А зайчик дорахував, розплющив очі, поглянув, а від звірів й слід простив. Тиша, та така, що навіть птахи й комахи також поховалися. Ні щебетання, ні дзижчання. 

— От дурники! — пробубнів зайчик, та й пострибав своїм шляхом.

Коли дивиться, дерево нахилилося так, що його верхівка майже землі торкнулася. А на тій верхівці ведмідь повис. Ще й очі заплющив так, як ніби він ні чого не бачить, і його ніхто не бачить. Чи можливо то від страху, зайчик цього так й не зрозумів. Й тихесенько пострибав собі далі, мовляючи:

— Щось ведмедя й сліду не має, піду далі шукати.

Стриб, стриб... ледве не стрибнув на дикого кабана, який зарився в землі. Лише хвіст стирчав хитаючись в різні боки. Чи то від вітру, чи просто так.

— Ех, — зітхнув зайчик — кабан, мабуть, в інший бік побіг.

Стрибає він собі далі, кружляє галявиною, зморився трішки та й ліг під деревом. Коли чує - позаду ніби хтось причаївся. Обережно підвівся, поглянув, а то вовк за деревом сидить. Лише лапи виглядають.

"Ледве не попався!" — ойкнув зайчик, та й пострибав в інший бік мовляючи:

— Я б хоті вовка останнього знайти. Це було б справедливо, адже він мене першим побачив.

Біжить куцохвостий далі думаючи про те, що лишилася лисичка. Найхитріша зі звірів. Та цього разу вона перевершила усіх. Сховалася під купою сірого каміння, думаючи що її рудий хвіст ніхто не помітить.

— А лисичка найхитріша, — вигукнув вухань — сховалася так, що ніде не знайти!

Зайчик настрибався, набавився, та й побіг до своєї домівки лишивши звірів у своїх хованках.

А наступного дня та сама пригода трапилася з ним. Звірі були обурені, що зайчик нікого не знайшов. Але він їх заспокоїв пояснивши, що вони добре ховалися і він не зміг їх знайти. Тому й знов прибіг на галявину. 

Таким чином вухань декілька днів обманював звірів, аж поки в них не увірвався терпець. Здогадалися хижі, що дурять їх, тому вирішили провчити зайця. І коли той знов почав шукати, вони повилазили із хованок й накинулися на нього.

Ох і сварки було. Знову не могли поділити кому дістанеться вухань. Та зайчик не розгубився й мовив:

— Ну що ж ви за звірі? Ну як з вами гратись?

Коли ви не можете навіть сховатись!

Раніше ніде вас знайти я не міг,

Сьогодні водночас знайшов вас усіх!

Тому не журіться, і не сваріться,

Й мерщій між собою усі помиріться.

Хай кожен із нас своїм шляхом біжить,

Наступного разу комусь пощастить!

Ось так, маленький сірий зайчик, перехитрив лиходіїв. Й наступного разу, він неодмінно знову щось вигадає, коли потрапить у халепу. Адже він дуже полюбляє гратися у своєму рідному старому лісу.