Татові обійми

Тато-ведмідь збирався на працю. Він завжди прокидався раніше за інших щоби усе встигнути, щоби не запізнитися. Тато-ведмідь не любив запізнюватися тому він дуже поспішав.

Малий знав, що тато прокидається рано тож також розплющив очі як тільки-но за вікном з'явився перший промінчик сонця. Тато метушився по кімнаті, а малий ходив слідом. І не тому, що хотів заважати, зовсім ні. Йому кортіло зробити те, заради чого він так рано прокинувся.

Тож тато-ведмідь, зібравши свої речі, підійшов до дверей.

— Будеш винний! — сказав малий міцно обійнявши тата.

Тепер тато в боргу. Тепер він винний своєму малому обійми. А це не якась там вкрай важлива річ. Це значно важливіше за будь-які справи.

Цілий день тато-ведмідь тяжко працював. Не було коли й відпочити. Та на щастя, тішила його думка, що вдома на нього чекає родина. Тож після тяжкої праці тато щодуху мчав додому.

Та раптом здійнявся сильний вітер. Небо захмарилося та стало темно-синім. А згодом й дощ спустився. Ох і негода була. Ох і дув вітер татові в обличчя осліплюючи його дощовими краплями. Та попри ту непогоду він повертався додому.

А вдома, на нього, вже зачекався малий. Стурбований негодою та затримкою тата він дивився у вікно й дуже хвилювався.

Раптом, у непроглядній дощовій стіні малий побачив силует. То був його татусь. Без парасольки та без плаща. Увесь промоклий до самих кінчиків вух та лап.

Відчинивши двері та увійшовши до хати тато міцно обійняв малого й промовив:

— Повертаю борг!

Малий дуже зрадів. Він хвилювався за тата. І на його щоках з'явилися маленькі краплини води. То, напевно, була вода з татового чола.

2025 рік