РОЗДІЛ 68 Нова гра

Тривожне почуття змусило мене прокинутися.

Я різко розплющив очі й секунду звільняв свідомість від сну. Небо за вікном сіріло на світанку. Природа ще не прокинулася. Для неї ніч ще не скінчилася. Густий туман огорнув сосновий ліс та сховав гори.

Вогні, що стрімко наближалися, розтинали його імлу. Три автомобілі... Вони вже близько.

Я обережно прибрав руку Вів'єн зі своїх грудей. Швидко підвівся та натягнув штани. Схопивши кольт, я кинув тривожний погляд на дівчину. Але на міркування часу не залишалося. Двигуни автомобіля вже затихли біля будинку.

Я босоніж вийшов із кімнати й рішуче пройшов до вхідних дверей. Тримаючи пістолет дулом униз, я відчинив їх. Холодне повітря обпалило шкіру та остаточно збадьорило. Зсунувши брови, я стояв на порозі й з висоти крильця дивився на непроханих гостей.

Спочатку вийшли шестеро кайзерців із знаками спецзагону «Чорні Грифони» на формі. Вони вишикувалися в трикутник з автоматами напоготові. Слідом з'явився Карстен Копп, на обличчі якого звично сяяло марнославство та зневага. Він плюнув на землю й склав руки на грудях, мовчки дивлячись на мене.

Із третьої машини вийшов Якоб Кайзер. Він окинув поглядом будинок, явно оцінюючи мій вибір, і, зчепивши руки за спиною, став у самому центрі цієї компанії.

— Сьогодні чудовий ранок. Згодні, полковнику? — пролунав низький голос Кайзера із шипінням на кінці кожного слова.

— Поки що не можу з вами погодитись, — напружено відповів я.

Сірі, безбарвні очі ковзали по моєму обличчі й затрималися на кольті. Я машинально стиснув його руків'я, і це не пройшло повз увагу непроханих гостей. Кайзер знову підняв погляд до мого обличчя.

— Вам не довелося розлучатися з коханою. Хіба це не є підставою для прекрасного настрою?

Один постріл. Швидкий, блискавичний рух – і все. Головний ініціатор світової війни буде мертвим. Я можу спростувати його гіпотезу безсмертя тут і зараз. Без жалю й сумніву, віддати за це своє життя. Я відчув, як напружилися м'язи на руці зі зброєю.

Але що буде з Вів'єн? Її життям я ризикувати не готовий.

— Я знаю, чого ви чекаєте від мене, — процідив я крізь зуби. — Я дав вам слово. Цього не достатньо?

Кайзер трохи схилив голову набік, не перестаючи дивитись на мене.

— Не приховую, мені радісно знати, що мій полковник тут не один. І у гарантії вашого слова не смію сумніватися.

— Тоді в чому справа? - нетерпіння прозирало в моєму голосі.

— Вам час їхати.

Кайзер підняв руку й дав легенький знак пальцем одному зі своїх солдатів. Той випростався, прибрав руки зі зброї, залишивши її висіти на грудях, пірнув у кишеню шинелі і швидко пішов у мій бік. Він піднявся сходами й простяг чорний конверт.

Я насторожено взяв його. Солдат миттю повернувся на колишнє місце.

— Не варто затягувати, - вів далі Кайзер. - Ви маєте виїхати сьогодні ж.

Я опустив руку з конвертом, знаючи, що там усередині. Мої очі тривожно дивилися на похмуру компанію найнеприємніших гостей.

— Копп повідомлятиме мені про результати вашої роботи, - знову заговорив диктатор. - Як і раніше.

Генерал-майор коротко кивнув, ніби наново представився мені. Я ледве стримався, щоб не обдарувати його плювком.

— Аргінський зволікає з капітуляцією, - знову залунав змієподібний голос Якоба. - Однак усі розуміють — це неминуче. Тому я ухвалив рішення. На площі Величі ми влаштуємо грандіозний парад, і там я нагороджу вас новим званням. Вас та всіх офіцерів армій «Аванпост».

Мої щелепи брязнули, а пальці сильніше стиснули чорний папір. Підкуп мене та мірмідонян. Знак примирення? Останній шанс для тих, хто провинився? Чи ще один зашморг на наших шиях?

— Знайте ж, мій генерале, що я теж дотримуюсь слова, коли це залежить виключно від мене, — завершив свою промову Кайзер.

Не дочекавшись відповіді, Якоб підняв руку, щоб просигналити про відбуття.

— І до речі, - він ніби пригадав щось наостанок. — Подумайте про весілля, полковнику. Я вже придумав наймиліший подарунок для вас і вашої чарівної Вів'єн. До того ж, це буде чудовим приводом зібратися й відсвяткувати возз'єднання... двох ворожих сторін.

Мовчазною командою всі розійшлися по машинах, які миттєво зникли в гущавині туману. Звук двигунів став віддалятися та невдовзі стих.

Але я ще довго дивився їм услід, важко дихаючи холодним повітрям, поки тремтіння від холоду не охопило все тіло.

***

Я прокинулася від незрозумілого галасу за стіною. Потяглася в ліжку, згадуючи про чарівне завершення дня та проганяючи тривожні відкриття. На моїх губах грала лінива посмішка. Ніщо не здатне зіпсувати моє щастя. Ні. Наше щастя. Бо тепер ми разом.

Але де ж Герман? Його подушка вже не зберігала тепла. Очевидно, він прокинувся набагато раніше.

Я покрутила головою, озираючись, але так і не виявила його поряд. Вранішнє світло вже наповнило кімнату. Почався сірий туманний день.

Проте тривога почала просочуватися у свідомість із неприємним шипінням. Не знайшовши одягу поблизу, я загорнулася в простирадло й поспішила на пошуки полковника.

Відчинивши двері, вийшла у вітальню. Погляд одразу ж натрапив на Германа. Він сидів на підлозі, оголений по пояс і босий. Лікті лежали на колінах зігнутих ніг, стопа до стопи. Чорні очі невидяче дивилися у вікно. Його профіль зосереджений та напружений.

Герман мовчав. Він ніби про щось задумався, повністю відсторонившись від навколишнього світу. Я не наважилася покликати його й обережно почала наближатися. Підійшовши до нього зі спини, я зазирнула через плече. На підлозі перед ним лежав сріблястий кольт, розкритий чорний конверт, якісь фотографії та кілька аркушів темно-сірого паперу з надрукованим текстом.

Прочитати з такої відстані не вдалося. Я невпевнено обійшла полковника, щоб заглянути йому в обличчя та привернути увагу, але завмерла. Холодний жах охопив мене за мілісекунди.