РОЗДІЛ 67 Світ навпіл

Я намагався не ворушитися, незважаючи на затекле плече, на якому лежала голова прекрасної Вів'єн. Її ароматне волосся розсипалося по моїх грудях і подушці. Із захопленням та насолодою я розумів, що тепер її запах буде зі мною навіть уві сні.

Щастя переповнювало серце та душу. Воно небезпечно затьмарило всі інші почуття. Розум запевняв, що настав час готуватися до завтрашнього дня, приймати нові рішення. Віль чекав інших дій, тверезих думок і планів, щоб виправити нові та старі труднощі, і почати, нарешті, рішучий опір.

Але все, що зараз хвилювало, — це дівчина, яка віддала мені всю себе й тепер лежала поруч.

— Вів'єн? - прошепотів я, перебираючи пальцями шовкові пасма її волосся.

— Мм? - потерлась вона щокою об мої груди.

Я відразу відчув готовність до підкорення нових чуттєвих вершин і завмер.

— Ти мусиш знати — тепер я тебе не відпущу.

Вона поворухнулася та підняла обличчя до мене. Сині очі подивилися на мене, як тоді, коли я намагався вберегти її від себе.

— Тоді й ти знай — я ніколи не захочу йти від тебе, - просто відповіла вона і зсунула брови. - Коли ти зрозумієш, що я не зміню це рішення?

Серце затремтіло в грудях від захоплення. Які важливі слова! Вони зцілюють, надихають. Вони повертають із темряви та призводять до світла.

— Вів'єн, - простяг я з насолодою та мукою. - Я справді загублю тебе.

Вона провела пальчиком по моїй нижній губі:

— А я тебе.

Не витримавши, я обхопив її за плечі та перевернув на спину, накривши собою. Тепер її волосся розкинулося на білому простирадлі, але сині очі продовжували дивитися на мене з непідробним обожненням.

Чим я заслужив щастя бути з цією жінкою? За що мені її кохання?

— Що ж буде з нами? - журився я, пестячи пальцями ніжну шкіру її обличчя.

— Щось жахливе та прекрасне.

Вона має рацію. Моє колишнє життя – і не життя зовсім. Морок, розпач, страх, гнітюча самотність. Я не хотів повертатись у той світ. І не тягтиму її туди.

Так, трапилося найгірше й найчарівніше водночас. У мене з'явилася жінка, яку я покохав. Моє життя – відтепер її життя. Шляхи відступу знищено. Тепер лише вперед. Вберегти її, захистити її, вижити або загинути заради неї.

Міцно обійняв Вів'єн, вдихаючи її аромат і насолоджуючись її близькістю.

— Я так боявся закохатись у тебе! - зізнався я.

— Я так боялася, що ти в мене не закохаєшся! - у відповідь прошепотіла вона.

Я відсторонився, знову зазирнувши у її очі:

— Чому?

Її долоня лягла мені на вилицю.

— Бо набагато раніше покохала тебе.

Здавшись, я вп'явся в її губи, жадібно вгамовуючи необхідність знову випробувати насолоду від близькості з жінкою, створеною для мене.

***

В мені зріла думка, яку я все ж таки вирішив втілити. Коротко поцілувавши Вів'єн у губи, я неохоче вибрався з ліжка. Вона здивовано сіла, спостерігаючи, як я голим покинув кімнату й майже відразу повернувся, але вже зі своїм кольтом.

Сівши на ліжко навпроти дівчини, я поклав зброю між нами. Вів'єн помітно напружилася. Сині очі насторожено розширилися, дивлячись на сріблясту смертельно-загрозливу сталь. Ніжно торкнувшись гладкої щоки, я привернув її погляд:

— Я — солдат, Вів'єн. Моя зброя — це оберіг, друг і, найголовніше, честь.

Вона ковзнула поглядом назад на пістолет, блиск якого відбивав штучне світло ламп, і знову подивилася мені в очі.

— Дай мені свою руку, кохана. Праву, — тихо попросив я.

Вів'єн слухняно простягла долоню. Я взяв її зап'ястя та підніс до губ. Притулившись на кілька секунд до ніжної шкіри на розкритій долоні, я відсторонився й поклав її руку на ручку кольта.

— Стисни його, ніби хочеш вистрілити.

Вів'єн глибоко зітхнула, але скорилася. Взявши зброю, вона скерувала його дуло в підлогу. Холодна сталь завібрувала, і пролунало легке клацання, що змусило її здригнутися.

— Тихіше, — прошепотів я та накрив її долоню свою. - Він звикає до тебе. Запам'ятовує.

— Навіщо? - стрепенулась вона й зустрілася зі мною поглядом.

Я продовжував стискати її долоню на рукоятці зброї, що вібрувала.

— Щоб наступного разу, коли ти захочеш ним скористатися, він не відмовив тобі, - спокійно пояснив я.

Вів'єн здригнулася, мабуть, також згадавши момент, коли цілилася мені в серце. Її пальці відразу спробували розтиснутися. Але я зупинив цю спробу й стиснув ще сильніше.

— Тоді я тебе не знала, не вірила й не кохала. Тоді він був потрібен, але зараз… - Зрікаючись, вона хитала головою.

— Ніхто не знає, що нас чекає попереду, Вів'єн, - перервав я її, зазирнувши у стривожені глибини синіх очей. — Але я впевнений, що хочу розділити свою зброю з тобою. Відтепер у нього два володаря — ти та я.

Неймовірної сили обожнення, якого я не заслуговував, відбивалося в її виразному погляді. Я бачив її сумнів, але зміст останніх слів повільно проник у свідомість.

Вів'єн зрозуміла мене. Перед нею з'явився воїн, який віддав їй свій меч.

— Це набагато сильніше, ніж пропозиція руки та серця, - прошепотіла вона й потяглася до моїх губ.

***

— Я маю тобі зізнатися, — винувато опустивши очі, заговорила Вів'єн.

Ми вечеряли спагеті, які я приготував три години тому, сидячи на килимі у вітальні при світлі кількох свічок і палаючого вогню в каміні.

На мені були вільні штани із сірої бавовни, а на Вів'єн моя біла сорочка. Вона кілька разів підвернула рукави та застебнула лише нижні ґудзики. У неї напрочуд легко вдалося перетворити мій повсякденний одяг на щось надзвичайно спокусливе.

Весь цей час я спостерігав, як її бездоганне тіло заманливо виглядало з-під одягу, геть-чисто віддаляючи думки про вечерю й тему розмови. Я з великим зусиллям відірвав погляд від імпровізованого, але хвилюючого декольте дівчини, коли зрозумів, що вона щось сказала. Відчайдушно спробував вникнути у зміст її слів. Але марно.