РОЗДІЛ 64 Лінія життя

Тривожна вібрація всередині все ніяк не проходила. Я не міг змусити себе відвести погляд від занадто блідого обличчя Вів'єн. Страх вселяв упевненість, що якщо відвернуся, з нею неодмінно щось станеться: вона перестане дихати або їй стане гірше. І лікар міг помилитися, сказавши, що особливих каліцтв, крім переохолодження, вона не отримала.

Я дивився на тендітне тіло дівчини, яка лежала на моєму ліжку під купою ковдр і мирно спала під дією ліків. Її золотаве волосся майже висохло й мальовничо розкинулося на білій подушці. Мені захотілося лягти поряд і слухати її спокійне дихання. Слухати та заспокоюватися.

— З нею все буде гаразд, друже.

Голос Вільгельма вивів мене з роздумів. Я забув, що друг стояв поруч зі мною і теж дивився на дівчину, яку до цього дня сприймав як мою сестру.

— Так, - коротко відповів я.

— Пробач, Герре, але тобі все-таки треба було її послухати, - м'яко наставляв він мене.

— Знаю.

Друг, як і я, змок наскрізь, коли в одязі стрибнув слідом у крижану воду. Я пам'ятав, як від страху захотілося кричати, але не можу згадати: чи втримався від крику? Як у страшному сні, я побачив Вів'єн, яка рішуче переступала через борт корабля і стрибала в море. Вона дивом уникла лопатей гребного ґвинта. А нам дивом удалося знайти її в темній водяній безодні.

— Щоб бути почутою, вона наважилася стрибнути в море, не вміючи плавати і страшенно боячись води, — констатував Віль. — Це або найбожевільніший вчинок, який я бачив, або найвідважніший.

Я міг її не врятувати. І що б тоді мені залишилося, крім неймовірного та нескінченного страждання?

— До неї я думав, що ти один на це здатний, — зізнався я.

Дрейк хмикнув:

— Та вже ні. Заради тебе я не взяв би до рук павука. От як би ти не наривався, але арахнофобія буде завжди сильнішою за почуття до тебе, друже.

Я промовчав і криво посміхнувся, відчуваючи непереборну вдячність до вірного друга.

— Але якщо серйозно… — зітхнув капітан. — Тобі треба перестати рятувати життя інших, ухвалюючи рішення самостійно, Германе.

Значення слів Вільгельма повільно проникало у мою свідомість. Я ледве відірвав погляд від Вів'єн і запитливо глянув на нього.

— Думаєш, мені треба звикнути до жертв?

— Якщо ти готовий жертвувати, то чому ж забороняєш іншим? Адже ти теж вважаєш, що, пожертвувавши своїм життям, зможеш щось довести, — пояснював Дрейк. — Ти й досі зберігаєш кулю з ініціалами тих, кого втратив, так? Щоб раптом рука не здригнулася й ти…

— Здається, я розповідаю тобі надто багато зайвого, — пробурчав я й пішов до кімнати. — А ти не тримаєш язика за зубами.

Мені доводилося переступати через розкидані речі та перевернуті меблі. Кайзерці на славу попрацювали, обшукуючи будинок.

Я вийшов у вітальню, і під ногами захрумтіли осколки скла від розбитої дзеркальної стіни, за якою нещодавно була схованка.

— Чорт, мабуть, вони насолоджувалися, розбиваючи все навколо! — хмикнув Віль, ідучи за мною.

— Без сумніву! - буркнув я.

Діставшись шафки з випивкою, я наповнив два келихи ромом і простяг один другові. Не змовляючись, ми осушили їх залпом.

— Що тепер буде? — спитав Вільгельм.

Я кинув на нього важкий погляд з-під зрушених брів.

— Буде війна, друже мій.

— І на чиєму боці будеш ти? — обережно дошкуляв він.

Уникаючи відповіді, я ще раз наповнив наші келихи спиртним і підняв свій на знак тосту.

— На боці життя! — І осушив келих.

— Чудовий вибір! — Вільгельм усміхнувся, випив і поставив на стіл порожню склянку.

— Я переосмислю свої погляди, Вілю. І прислухаюсь до тебе.

— І я готовий всю ніч говорити тобі, як же я радий цьому, розповідаючи про плани та ідеї, друже! — ширше посміхнувся той. — Але не буду мучити тебе та почекаю до завтра.

Я простяг йому руку.

— Напевно, я маю сказати тобі дякую?

— Ти маєш сумнів? - усміхнувся Віль, не відпускаючи мою долоню. - Вперше я опинився на крок попереду тебе. І дивися, як вдало.

— Час покаже, друже, — ухилився від відповіді я.

— Ох, Герре! — похитав Вільгельм головою. — Але ж ми взяли правильний курс, правда?

Не маючи сил щось казати, я лише кивнув. Провівши друга, я зачинив двері й побрів у кімнату, де спала моя кохана. Я обережно підняв одну з ковдр і ліг поряд.

Її вії відкидали тіні від світильника на столику на бліді щоки. На годиннику майже вісім вечора. Спати ще не хотілося, навіть попри втому. Адреналін все ще вирував у крові, а серце вистукувало оду на честь відважної дівчини, яка вирішила залишитися в цьому пеклі зі мною.

Чому ж я насправді врятував Вів'єн Мессарош в той вечір минулого життя? Через почуття обов'язку? Через презирство та ненависть до насильства?

Так. Але не тільки.

Настав час перегорнути сторінки назад і відкрити той розділ свого життя, щоб заново перечитати. Побачити все іншими очима, новим поглядом.

Я міг залишити її в лазареті, сказавши, що вона місцева або родичка того ж Вільгельма. Така легенда не викликала ні сумнівів, ні підозр. Вів'єн прийшла б до тями, і я допоміг би їй повернутися додому. Можна перераховувати тисячі  варіантів, які б позбавили мене можливості дивитися їй в очі щодня.

Так, настав час говорити прямо й щиро. Я врятував її, бо полюбив ще бранцем. Це сталося в якийсь момент, коли вона подарувала мені один із своїх проникливих поглядів. Відчув це, але через незнання та відчуття знедоленості прийняв за щось незначне, випустив з уваги.

Це стало головною помилкою. Адже насіння безсмертного почуття прижилося всередині, почало проростати й укорінюватися. Навіть не помітив, як у середині мене розпустилися його квіти.

Запізно зрозумів, що більше не зможу жити без музики її голосу. А що змінилося б, зрозумій я це раніше? Нічого. Я продовжував закохуватися в неї, усвідомлюючи, що гублю і себе, і її.

Мене полонив новий напад страху, ніби розум прокидався і розбурхував свідомість холодною правдою. Безжальні думки почали атакувати мене.