РОЗДІЛ 63 Пристань розлуки

Друзі обмінялися поглядами, наче беззвучно вели діалог. Я тремтіла від почуттів, які вирували всередині океану. Дивилася на правильний профіль Германа й чекала, коли він повернеться до мене. Споглядала на його холоднокровність і стриманість, та мені починало здаватися, що його освідчення — лише плід уяви.

— Чому ти це робиш, Германе? - заговорила я голосом, сповненим сліз і розпачу. - Чому так просто відпускаєш мене?

Я забула про Вільгельма, який здивовано поглядав то на мене, то на друга. Сенс того, що відбувалося, неодмінно стане йому зрозумілим через кілька миттєвостей.

Так, я — дочка генерала протиборчої армії, яка закохалася у найлютішого ворога своєї країни, безсовісно та егоїстично. Мені байдуже, що скаже світ, що подумають інші. Мені важливий лише Герман. Від його думок, слів та поглядів залежало моє життя.

Вільгельм подивився на годинник, тактовно кашлянув і сказав:

— Корабель відбуває за одинадцять хвилин. Час виходити.

І покинув салон автомобіля.

Герман Валенті зайняв колишню позицію. Він відчужений, жорстокий і неприступний. І я б змирилася з цим. Мовчки зійшла б на корабель і самотньо оплакувала б свою долю та нещасне кохання.

Без сумніву, так і зробила б. Якби він не освідчився в коханні до мене кілька хвилин тому, під дією препарату, який змушує говорити лише правду.

Можна вважати, що мені пощастило. Адже я — дівчина, яка здобула найщиріше зізнання у почуттях, підтверджене наукою. Але, з іншого боку, лише дія подібної ін'єкції змусила цього чоловіка говорити про кохання до мене. Для нього — це прокляття, а для мене — сенс життя.

Герман мовчки вийшов із автомобіля. Я пішла за ним, але з силою зачинила дверцята.

Вечір у порту тихий і небагатолюдний. Не той час для жвавого потоку пасажирів та транспортних перевезень. Лише моряки займалися звичайними справами: чистили палуби й обговорювали, куди вирушать на вечірню прогулянку та яке з тутешніх місць  найбільш веселе, враховуючи окупаційний режим.

У холодному повітрі пахло солоним морем. Сильний вітер тріпав волосся й одяг, відбиваючи всі звуки, крім шуму хвиль, що билися об кам'яний причал та металеві судна.

Валенті притулився до зачинених дверей машини й закурив. Я бачила, як напружено тремтіли його руки, поки він тримав запальничку. Полковник глибоко затягнувся та зосереджено розглядав кораблі, що вишикувалися вздовж набережної.

— Не роби цього зі мною! -  палаючи на багатті почуттів, вимовила я й рушила до нього. — Це так не правильно.

Валенті не повернувся. Сунув одну руку в кишеню штанів і цього разу ще дужче затягнувся сигаретою, випустивши дим собі під ноги.

— Я маю право сама приймати рішення, - мій голос тремтів і губився в поривах вітру. - Я хочу сама вибрати шлях свого життя!

Нас поділяли кілька кроків, але вони здавались цілою прірвою, яка з кожною секундою ставала все глибшою. Мені шалено хотілося торкнутися його, відчути його тепло та ніжність.

Герман випустив сигаретний дим через ніздрі й глянув на мене. Чорні очі блищали, подібно до мерехтіння темних хвиль моря, що плескалися неподалік.

— Ти гадаєш, мені легко? — здавленим  голосом спитав він.

Я схлипнула й зробила крок до нього. Але лише один.

— Думаю, тобі складніше у тисячі разів. І я хочу допомогти… Хочу бути поряд з тобою!

Раптом Герман усміхнувся. Ось тільки гіркота в оніксових очах та мука в красивому голосі стали ще виразнішими.

— Саме про це просила сестра, коли ми бачилися з нею востаннє, - зізнався він. - Так говорила мама та брат, а батько їх підтримував. Я дозволив їм зробити вибір. Дозволив залишитися поряд зі мною. А тепер вони безмежно далекі від мене. Вони мертві.

Він шпурнув недопалок на землю, злісно розтер його ногою й відштовхнувся від боку автомобіля. Герман ступив у мій бік.

— Їх не вбила хвороба, вони не потрапили в аварію, не втопилися під час круїзу. Їх убили через мене. - Він зупинився навпроти і дивився прямо в очі. — Які б виправдання ти не знайшла для мене, як би не намагалася очистити моє сумління, ти розумієш, що я маю рацію.

Я напружено стиснула пальці, вдивляючись у неповторні очі. Запаморочення від його близькості окутало свідомість. Потопаючи в бездонній глибині почуттів до цього чоловіка, я відчайдушно хотіла доторкнутися до нього.

— Я ніколи не шукала для тебе виправдань, — тихо сказала я. — Так, твої близькі постраждали, бо не відмовилися від любові до тебе. Та хіба це не є найкращий привід померти?..

— Досить! — різко обірвав Герман і скривився, неначе від болю. - Тобі вже час. І якщо не підеш добровільно, я затягну тебе силою та дам грошей капітанові, щоб не випускав тебе з каюти аж до прибуття.

Він уже рушив геть, але я схопила його за рукав і змусила озирнутися.

— Ти сказав їм, що… що…

Валенті трохи нахилився до мого обличчя, вп'явся чорним поглядом і викарбував:

— Я сказав, що кохаю тебе.

Серце підстрибнуло та застигло. Дихання завмерло, а розум записував на аудіоплівку пам'яті кожен звук у цьому реченні. Найголовніші слова. Найважливіші слова. Найбезцінніші слова.

Герман повторив це. Але вже дивлячись мені в очі.

— Так, Вів'єн, - знову заговорив він, не повертаючись до мене повністю, але й не звільняючи руку з моєї хватки. - Я кохаю тебе. І правдивіших слів світ ще не чув.

Більш прекрасніших слів світ ще не придумав... Я здалася. Серце спалахнуло від кохання й вибухнуло болем. Сльози знову навернулися на очі та погрожували ось-ось пролитися. Я стиснула пальці на рукаві його мундира.

— Дозволь мені лишитися! - мій благаючий шепіт був схожий на відчайдушний крик.

Мить Валенті дивився на мене чуттєвим поглядом з-під зрушених брів. Здавалося, в ньому вирувала боротьба, яка погрожувала вирватися назовні.

Герман перехопив мою руку, яка лежала на його рукаві, і смикнув на себе. Обхопивши моє обличчя долонями, полковник схилився й поцілував мене. Сила його несподіваних обіймів майже позбавила мене рівноваги. Але я схопилася за комір його мундира та стала на носочки, бажаючи бути до нього якомога ближче. Я жадібно відповіла на поцілунок, відчуваючи солоний присмак сліз і терпкий аромат цигарки, яку він нещодавно викурив.