РОЗДІЛ 62 Майже фінал

Герман міцно тримав мене за руку, поки ми мовчки йшли пустельними коридорами управління групи армій «Аванпост». Нас ніхто не супроводжував, але обмежили в часі. Я маю покинути країну сьогодні. Шлях до свободи та спокійного світу відкритий.

Проте сльози невпинно текли по щоках. Я вже перестала їх ховати та витирати. Навіщо ховати цей біль? Ним треба ділитися, і, можливо, він пройде швидше. Колись давно це врятувало мою бабусю. Є слабка надія, що це зможе врятувати й мене.

Намагаючись встигати за швидкими кроками Германа, я прокручувала в голові нещодавні події. Але вони просочилися одним зізнанням полковника. Словами, які стукали в серці, пульсували у венах, наповнювали життям та мріями. Словами, що відроджували мене.

«Тому що я кохаю її».

Все. Так просто та життєво важливо! Так заповітно та безцінно! Так казково, нестерпно важко й боляче! Він хоче мене відпустити, щоб стати вільним. Від офіцерських кайданів, присяги та пекельної хмари жорстоких зобов'язань, що нависли над ним.

Холодне повітря жовтня вдарило в обличчя, різко висушивши мокрі від сліз щоки. Ми вийшли надвір, де вечір уже готувався перейти в ніч.

Я не стримала здивованого вигуку, побачивши багатоликий натовп солдатів у чорній формі, які захоплено вітали нашу появу — вірніше, появу їхнього командира — на ґанку. Валенті ніяк не відреагував. Лише похмуро зрушив брови та почав спускатися по кам'яних сходах, так само міцно стискаючи мою долоню.

Біля сходів нас зустрів Вільгельм. Він не посміхався, очевидно, помітивши мої заплакані очі та зосереджено-напружений вираз обличчя друга. Герман схилився до вуха Вільгельма й щось сказав йому. Той кивнув у відповідь і, швидко обернувшись, дав знак, щоб солдати розходилися. Овації потихеньку почали стихати, і люди слухняно розступалися, пропускаючи нашу трійцю. Я дивилася собі під ноги, продовжувала плакати та витирала сльози тильною стороною долоні.

Ми підійшли до автостоянки. Герман відчинив задні двері й допоміг сісти, сам зайняв переднє пасажирське сидіння, а Віль розташувався за кермом. Автомобіль рушив під тріумфуючи вигуки натовпу. Нас проводжали як переможців.

Я сиділа між чоловіками та могла бачити зосереджений профіль кожного з них. Яскраве світло фар автомобіля, який віз нас у невідомий мені бік, розганяло сутінки, що згустилися на дорозі.

— Це ти намовив їх вийти сюди? - перший порушив мовчання Герман.

— Ні. Тебе заарештували та явно мали намір влаштувати публічну кару. Ми хотіли лише підтримати…

— Ви змусили Кайзера по-новому поглянути на мій авторитет серед солдатів, - суворо перебив Валенті. — Тепер він упевнений, що я готовий зібрати армію всередині його війська. Він насторожився. Ефект несподіваного повстання зірвано.

— Ми не хотіли все ускладнити, - виправдовувався Віль.

— Але, на жаль, ускладнили.

Повисло напружене мовчання. Автомобіль тим часом виїхав на набережну. З одного боку виднілися вогні порту, з іншого — місто.

Якби не напружена атмосфера в салоні, не майбутнє розставання, яке невблаганно наближалося, я неодмінно помилувалася б гладдю темного моря. Спокійний і умиротворюючий блиск води ловив світло вуличних ліхтарів і фар проїжджаючих машин. Він відчужений від реальності та здатний поглинути цілий світ і змінити його ще раз...

Ми їдемо до порту. Герман відпускає мене, навіть не поговоривши. Він ухвалив рішення за мене. Ні, за нас. Позбавив права зробити вибір.

Проїжджаючи повз чорні будівлі міста, я старанно намагалася зупинити сльози. Але оніксовий погляд ніяк не виходив із думок. Його мовчання продовжувало мене ранити. Здавалося, що я знову вмирала. Мабуть, так воно й було. Моє життя закінчиться за кілька хвилин. Далі я існуватиму без серця та душі.

Герман не зводив очей з дороги, Вільгельм хмурив брови й стискав пальці на кермі. Я бачила його очі у дзеркалі заднього виду, але він не зводив на мене погляду.

— Як вони знайшли Кристіану? - раптом спитав він. — Я похолов від жаху, коли побачив, як Копп веде її до штабу.

Згадка цього імені змусила мене здригнутися.

— Думаю, завдяки ретельному обшуку, - відповів Герман. - Їх щось збентежило в тій дзеркальній стіні.

— І як вони відреагували? Неабияк здивувалися?

— Вільгельме, я маю зізнатися тобі...

У мене перехопило подих. Герман продовжував дивитися прямо на дорогу й заговорив:

— Цю дівчину звуть не Кристіана. Мою сестру та матір убили при спробі втечі.

Вільгельм крутнув кермо, різко згортаючи від шлагбауму, який раптово виник на дорозі. Від несподіванки він з'їхав з траси, але вчасно ухилився від зіткнення зі стовпом електропередачі.

— Що?! — гримнув він і глянув на Германа, а потім на мене, озирнувшись через плече.

— Це Вів'єн Мессарош, — незворушно продовжував Валенті. - Дочка славенського генерала Бадера Мессароша. Це вона допомогла мені втекти з полону.

— Якого чорта?! — Вільгельм різко натиснув на гальмо.

Нас хитнуло вперед і назад. Віль ривком витяг ключі із запалення та повернувся у бік Германа.

— Ти приховував таке від мене?!

Полковник, не втрачаючи самовладання, перевів погляд на друга.

— Я розповів Леннарту Хоферу. Його вбили наступного дня, - похмуро пояснив він. — Не через це, але хіба важлива причина? Я не хотів звалювати на тебе й цю таємницю. Хотів убезпечити.

— У тебе нічого не вийшло, друже мій! - люто відповів Віль. - Я таким ділився з Кріс…

Він різко мотнув головою в мій бік. Я витріщила на нього очі, відчуваючи приплив сорому.

— Ти вправно грала свою роль! — примружив очі. — Чи я маю знову перейти на формальне спілкування?

— Вибач! - прошепотіла я, відчуваючи, що зараз знову розплачуся.

Якби не думка, що скоро поїду від Германа назавжди, я б дуже переживала через весь цей обман.

— А що Кайзер? Дізнався про це? — схаменувся Вільгельм і знову перевів погляд на друга.

— Якби це сталося, то публічна й масова страта все-таки відбулася б, — похмуро відповів Герман. — Мені вдалося приховати це та досягти нової угоди. Але це лише на якийсь час. Дізнатися про її походження можна напрочуд легко й швидко.