РОЗДІЛ 59 Прірва несподіванок

Улюблена тортура Якоба Кайзера — очікування.

Коли арештант і бранець чекає на час розправи над ним. Коли його мозок опрацьовує різноманітність тортур, купаючись у котлі свідомості, що клекоче на вогні паніки та безвиході. Із заздрісним садизмом пам'ять витягує з новин найжорстокіші способи розправи над людиною, яка наважилася стати на шляху великого володаря.

Я сидів на кам'яній підлозі карцера, притулившись спиною до шорсткої стіни. Я чекав, коли за мною прийдуть. Чекав, коли Кайзер вирішить, що катувань невідомістю достатньо, і покличе до себе.

Я чекав, але думки були далекі від того, щоб уявляти варіанти своєї долі. Я думав про дівчину, яку врятував, щоб занапастити. Де вона? Чи не знайшли її? Яка ймовірність, що Вілю вдалося втекти з нею?

Я заплющив очі та відкинув голову, відчувши потилицею холодний камінь. Обличчя Вів'єн постійно виринало у пам'яті. Наше розставання – правильне з усіх боків, з будь-якої точки зору. Правильне, потрібне, але жорстоке.

Сонце, що так і не визирнуло з-за сірих хмар, залишало небосхил. Вже наближався вечір. Я провів у камері приблизно вісім годин. Нерви так витріпалися, що стали схожими на ледь помітну павутину.

Щоб розпочати новий шлях, необхідно знати, що з Вів'єн і Вільгельмом все добре. Тоді мені вдасться вибратися з цього глухого кута. Якщо її знайдуть, я не зможу повернути їй мир, безповоротно занурившись у вир цієї війни. Якщо про неї дізнається Кайзер, будь-яке пояснення її присутності виявиться згубним. Якщо дізнаються правду про її походження, то наслідки торкнуться не лише нашої долі. Ця правда змінить перебіг війни. Козир, прихований у її рідні, стане точкою неповернення.

Почулися кроки кількох чоловіків. Вони спускалися сходами, наближаючись. Я напружився. Повільно встав на ноги й обсмикнув свій мундир. Це за мною. Нарешті. Чорний морок думок став відпускати, поступаючись місцем хвилювання та напруги.

Ось вони — четверо похмурих солдатів. Їм ледве виповнилося двадцять один рік. Вони тримали пальці на спускових гачках автоматів, поки п'ятий тремтячою рукою намагався потрапити ключем у замкову щілину ґрат, щоб відімкнути її і випустити мене.

Я зчепив руки за спиною й терпляче чекав, коли він впорається.

— П-пробачте, — промимрив солдат і нарешті відчинив переді мною залізну стулку.

Моє мовчання стало його порятунком. Він зніяковів, усвідомивши, що дав мені зрозуміти мою значущість, яка не тліє навіть за цими ґратами.

Збентеження та незручність відчували всі в цьому тимчасовому конвої. Вони не розуміли, чому я тут і за що. Для них це шок. Адже кілька годин тому вони вважали мене майже хрещеним сином великого й жахливого Якоба Кайзера, який був за крок від звання генерал-фельдмаршала.

Да, так буває. Вчора ти носив лаври переможця, а сьогодні кайдани натирають зап'ястя.

Коридори управління зустріли незвичною порожнечею, ніби всі боялися потрапити на очі головнокомандувачу. Наша вимушена компанія піднялася на ліфті на третій поверх і рушила до подвійних дверей, які охороняли двоє рядових. Побачивши нас, вони стали в стійку струнко й відчинили стулки.

От і все.

Переступаючи поріг кабінету, який був учора моїм, я стривожено перебирав думки та вибудовував кілька варіантів розвитку майбутнього. Почув, як за спиною тихо зачинилися двері, і, зробивши три кроки по товстому килиму, завмер.

На перший погляд тут все, як і раніше. Стіл, за яким я працював, стояв на колишньому місці. Товстий темно-зелений килим приглушував кроки й поєднувався із шторами того ж кольору на великих вікнах. Лише самотній стілець із високою спинкою та підлокітниками виявився не на звичному місці, а в центрі кімнати, чітко навпроти столу.

Простора кімната, наповнена неяскравим штучним світлом, була згустком напруги. Його джерело — людина, яка кинула цей світ у криваву війну та хаос.

Якоб Кайзер, одягнений у чорний подовжений мундир, розшитий золотом на плечах, стояв біля одного з величезних вікон, де все ще сіріло небо. На шанобливій відстані, приблизно за десять кроків, єхидно посміхався Карстен Копп. Мої кулаки стиснулися від шаленої спраги бити його до тих пір, поки його легені не зможуть наповнюватися необхідним киснем. Це він мучив мою сестру й катував матір. Вбив батька, брата та Леннарта Хофера.

Від люті кинуло в жар. Думки плуталися і, щоб врівноважити їх, я розплющив очі від заклятого ворога. Побачив ще одного чоловіка в чорній формі, але з символом медслужби — грифон на сірому фоні тримає у дзьобі змію, яка звивається. Це відзнака розташувалася на комірі його мундира, на манжетах і на численних нагородах, що відливали золотом на грудях. Худорлявий, із зачесаним назад темним волоссям, він виглядав стомленим. Його запалі щіки та окуляри в тонкій сріблястій оправі стали для мене пізнавальним знаком.

Я вже зустрічався з ним два роки тому. Але тепер на обличчі вченого красувалося татуювання — чорна вертикальна лінія від надбрівної дуги до вилиці. Це ще один улюбленець Кайзера. Холодок жахливого передчуття облив мене.

Флоріан Вайс стояв перед моїм столом, на якому лежала розкрита металева скринька, і неквапливо перебирав скляні ампули, які брязкотіли від зіткнення один з одним. Виходить, вони хочуть чути правду. І клятва на Біблії для них не актуальна.

— Підходьте ближче, полковнику, — пролунало запрошення з вуст Кайзера. - Не соромтесь. Це ж був ваш кабінет?

Як давно я не чув його голосу — наче зміїне шипіння з переливом арктичного холоду.

Він відвернувся від вікна й глянув прямо на мене, напевно помітивши білу сорочку. Але бездоганно відпрацьована стриманість не дозволила йому висловити невдоволення чи гнів. Кайзер виглядав так, ніби зійшов із рекламних плакатів для передвиборчих перегонів. Ідеальна стрижка на смолистому волоссі з проблиском сивини на скронях. Правильні риси обличчя з єдиною вадою — татуюванням у вигляді тонкої чорної лінії, яка з надбрівної дуги йшла вниз, на вилицю. Сила погляду сірих, майже безбарвних очей, вражала міццю та проникливістю.