РОЗДІЛ 58 Марш відданості

Арешт Чорного Полковника Копп вирішив перетворити на виставу. Зрозуміло, адже він чекав на цю подію з дня початку служби в рядах воїнів Кайзера.

Копп заявив, що для мене немає місця в жодному з автомобілів. Тому я йшов попереду п'яти чорних позашляховиків, під дулами восьми автоматників, які невпинно тримали мене на прицілі, стоячи на бічних порогах автомобілів.

Я розмірено йшов зі скутими за спиною зап'ястями. Краї мундира та волосся на непокритій голові ворушив осінній вітер. Він свавільно дозволяв білій сорочці ще більше привертати до себе увагу.

Забороняючи собі опускати голову та розслабляти плечі, я рішуче дивився вперед. Так, я підготувався до цього. Відкрито порушив наказ. Виступив проти. Завоював столицю, але не так, як обіцяв. Тепер на мене чекало покарання.

Наївні садисти Кайзера... Вони, мабудь, запевняють свого володаря, що є ще тортури, які зможуть мене налякати та зламати. Гартуючи болем, катуючи мою плоть роками, вони позбавили себе влади наді мною. Єдиний козир – близькі мені люди.

Два дні тому я дізнався, що Кайзер перетягнув та зламав свій останній важіль тиску на мене. Кайдани, що тримали мене поруч, перетворилися на старий, гнилий метал. Два різкі рухи — і я б порвав ланки цих пут.

Перший ривок – усунення Вільгельма. Я не підпускав його до себе. Колишньої близької дружби вже немає, — так скаже кожен, хто спостерігав за нами. Так, його неминуче будуть катувати. Недовго, адже незабаром зрозуміють, що даремно витрачають дорогоцінний час.

Але другий ривок — провалився цього ранку. Я був упевнений, що врятую світ, позбавивши себе життя. Цьому рішенню вже кілька років. Я хотів довести справу до кінця після від'їзду Вів'єн.

Прокляті емоції стали нашою приреченістю. Занадто довге прощання... Занадто м'яко я поводився... Не виштовхнув її. Не прогнав! Не вистачило рівно хвилини! Лють, від усвідомлення помилки, примусила мене стиснути кулаки й зчепити щелепи.

Так, спокійно. Навіть якщо мене розстріляють, Вів'єн залишиться в тому будинку, доки Вільгельм не прочитає мого листа. Він діятиме за інструкціям і вивезе її звідси. Впевнений, він уже ладен це зробити.

Руки розтиснулися, відчувши приплив полегшення. Так, вона поїде. Вільгельм піде за нею. Хіба він зможе відмовити другові, який довірив йому найдорожче? Тим більше, коли йдеться про заповіт, про клятву та про останнє прохання покійного.

Світанок настав півгодини тому. Почався сірий безрадісний ранок, який скоро перетвориться в такий же сірий та похмурий день. Лісова стежка закінчилася. Гнітюча, але урочиста процесія вийшла на міську вулицю, яка вела до управління групи армій «Аванпост».

Я крокував бруківкою. Зустрічні автомобілі з подивом об'їжджали шеренгу, яку очолював закутий у кайдани Чорний Полковник. Подібне видовище надовго залишиться у пам'яті кожного з тих, хто бачив таку картину. А той, хто дізнається про неї лише з чиїхось слів, страшенно засмутиться, що цього ранку займався чимось іншим.

Я виразно відчував на собі погляди перехожих, особливо тих, хто мав військову форму. Однак уникав дивитися їм у вічі. Якщо хтось із них насмілиться мене привітати, то ризикує підписати собі смертний вирок. Я не збирався повертати собі колишнє становище, тому наражати їх на небезпеку не хотів.

Я дивився чітко вперед. Ішов суто центром дороги. Намагався не помічати холодний осінній вітер і в'язкий туман, що лягав на шкіру та волосся.

Щось не так. Хвиля напруження витягла мене зі стабільного відчуження від реальності. Однак боковому зору вдалося донести до мене те, що відбувалось.

Солдати приголомшено зупинялися, намагалися перехопити мій погляд. Коли це їм не вдавалося, вони випрямлялися по стійці струнко й мовчазно віддавали честь. Але коли процесія проходила повз, вони приєднувалися до неї.

Дияволе! У вікнах вітрин і вікон машин я бачив, як позаду п'ятого джипа розросталася шеренга з військовослужбовців. Моїх солдатів. Вони йшли за своїм полковником. Вони відкрито демонстрували, що мене підтримують.

Не Коппа, не Кайзера. Мене.

Я чув гомін їхніх кроків. Так хотілося обернутися! Хотілося попросити їх піти, схаменутися, спробувати їх привести до тями. Але я мовчазно продовжував свій шлях.

Усередині щось змінилося. Я раптом відчув тепло у грудях, яке здіймалось все сильніше й сильніше. Воно ставало гарячим із кожним кроком тих, хто відкрито виступав проти Кайзера, не боячись його гніту. Не змовляючись, вони висловлювали те, що хотіли, у що вірили.

Непорушне розуміння пронизало мене. Воїни хочуть волі. Вони вірять в мене. Вони йдуть за мною та не бояться. І це вже не підписи на папері. Не таємні збори. Це прямолінійна заява.

Мов ніч закінчилася. Наче хмари розвіялися й стало видно всю історію — історію, яку вершу я.

Надмірна сила наповнила мене. Вона була зіткана з сил, які йшли слідом за мною. Кожен крок збільшував її міць, непереможність. Кожен крок заявляв світові — є те, що не зламати жодному гніту, яким би жорстоким він не був. Є те, що переможе над ним. Найпотужніша зброя всіх війн — жага миру.

Ми підходили до штаб-квартири. І я вже чув тупіт ніг понад п'ятисот солдатів.

На сходах ґанку зібралися офіцери. Але побачивши мене в компанії значної «світи», вони застигли, вражені, стискаючи в пальцях сигарети, що диміли. У тому числі стояв і Вільгельм. Він швидко відкинув свій недопалок убік і, випроставшись по стійці смирно, віддав честь.

Я підійшов до сходів, але навіть не думав зупинятися. Моїм розгубленим конвоїрам нічого не залишалося, як в метушні покидати автомобіль і майже бігом наздоганяти арештанта. Опинившись на ґанку, я зупинився й обернувся до застиглих воїнів.

Їх більше ніж п'ять сотень! Вони заповнили собою всю вулицю та площу. Натовпом пройшла хвиля. Не змовляючись, вони віддали мені честь.

Я різко зсунув п'яти, клацнув підборами та випростався. Дав зрозуміти, що якби не зв'язані руки, я б притулив випрямлену долоню до скроні. Непомітно для себе я став символом непереможності та свободи, закутої у кайдани.