РОЗДІЛ 57 Провал

Я насунула на очі кашкет, щоб сховати опухлі від сліз повіки. Безсонна ніч лягла на обличчя тінню, яку неможливо приховати. Натягнувши рукавички, я підняла комір на чорному пальті й востаннє подивилась на кімнату, яка була для мене притулком останнім часом.

Тут мешкали спогади про найсильніші та суперечливіші емоції мого життя. Не знаю, що чекає на мене у майбутньому. Але впевнена, почуття, які охоплювали мене тут, ніколи не повторяться. Бо вони залишаться тут, у дивовижному домі серед скель та лісу.

Невже все закінчується насправді? Не віриться. Але нетерплячі кроки за дверима переконували у протилежному.

Полковник Валенті чекав на мене, щоб дати останні настанови. Адже я досі залишаюся в невіданні про те, що на мене чатує в цій вимушеній подорожі й де її кінцева точка. Глибоко вдихнувши, я натиснула на ручку дверей і вийшла у вітальню.

Валенті відразу відвернувся від вікна та перехопив мій погляд. Чорний мундир був педантично випрасований і сидів на ньому бездоганно. Білий комір сорочки став виразним і незвичним маяком у його постаті. Іноді він надягав її, але коли залишався працювати тут, і лише раз виходив у ній з будинку — у свій день народження.

Чому ж зараз не чорна? Тим паче під мундиром. Всім солдатам Кайзера заборонено носити біле вбрання. Невже диктатор надав нові розпорядження? Холодні кліщі передчуття обвили грудну клітку. Він явно щось замислив.

Жага бути почутою... Принизливі слова... Нехтування... Ляпас... Калейдоскоп вчорашніх подій промайнув за коротку мить сутички між нашими поглядами.

Тож вітатися не стали. Я мовчки пішла до дверей, відчуваючи, як усередині все клекоче від життєвої необхідності висловити йому те, що заважало тверезо думати та спокійно спати. Але я стискала ручку невеликої сумки та продовжувала шлях.

— Вів'єн?

Його оклик змусив зупинитися. Я почула, як він наблизився до мене. Повернутися відразу чи почекати, поки підійде ще ближче?

Чорт, коли я його ще побачу, як не зараз? Скільки миттєвостей зможу дивитися в магічну чорноту його очей? Хіба не це останній шанс запам'ятати його обличчя, щоб якнайдовше бачити у відображенні нічного неба?

Герман зупинився поряд. Я це відчула. Обернулася. Підняла очі до нього. Поруч втома полковника стала помітнішою, незважаючи на гладко поголені вилиці та свіже дихання. Від нього приємно віяло знайомим ароматом, який увібрав у себе солодощі кориці та пряність бергамоту. Не стримавшись, я повільно втягнула цей запах, намагаючись запам'ятати кожну ноту його переливів.

Але куди поділася вчорашня зневага та гнів в очах-оніксах?

— Я маю передати вам інструкцію,— тихо почав полковник і простяг білий конверт. — До кордону вона вам не знадобиться, тож сховайте подалі. Якщо її побачить хтось з цього боку, виникнуть додаткові труднощі. А вони нам ні до чого.

Я мовчки кивнула і не дивлячись взяла конверт. Набагато важливіше дивитися на нього.

Цього ранку Валенті уособлював приклад стриманості. Здавалося, ми повернулися на ту стадію спілкування, коли я тільки-но потрапила сюди, — суто холодна ввічливість і аристократичні манери.

— Ваш новий будинок буде біля моря, — стримано мовив Герман. — Сподіваюся, ви подолаєте свої страхи та підкорите водну стихію.

Але чому ж чорні очі так швидко бігали по моєму обличчі? Вони ніби шукали відповіді на запитання, які він так і не наважився поставити.

— Прощавайте, Вів'єн!

От і все. Я зараз поїду. Ми більше ніколи не побачимось. Це кінець, Германе. Ти готовий до цього? Чому мені здається, що ти так само, як і я, не хочеш такого фіналу?

Запитання сплелися з емоціями. Вони вирували в мені, але залишилися прихованими. Я, не промовивши жодного слова, відірвала від нього погляд і пішла до виходу. Холодний вітер жовтня пронизав та охолоджував шкіру. Я побачила автомобіль, який терпляче чекав на свого пасажира та грів водія в салоні.

Я почала повільно спускатися сходами ґанку, не відчуваючи ніг. Конверт притискала до грудей, розуміючи, що тепло від дотику Германа він збереже ще мить і більше мені від нього нічого не залишиться. Водій Хартмут, побачивши мене, вибрався з салону й відчинив задні дверцята.

Чому ж я мовчу? Чому не намагаюся сказати йому те, про що хочу кричати на весь світ?

Страшно. Він знову завдасть мені болю, принизить і відкине. Розтне серце, яке ще не встигло затягнутися. Так, я боялася. Бігла, піддавшись страху.

Але стоп. Як я зможу жити далі, знаючи, що не використала всі шанси, не сказала всі слова? Та хіба таке жалюгідне існування можна буде назвати життям?!

Я раптом зупинилася на середині ґанку.

Мене пронизала виразна думка. Я зрозуміла — біль від того, що не сказала й не зробила, сильніша у мільйон разів усіх інших видів мук. Такий біль затьмарить спогад про образу та приниження. Вибачити себе за помилку простіше, ніж вимолити прощення за те, що не зробила.

Розвернувшись, я злетіла по сходах назад. Відчинивши двері, швидко увійшла всередину й завмерла біля порога. Валенті стояв біля панорамного вікна, ніби вже приготувався проводжати поглядом автомобіль. Він обернувся, спіймав мій погляд і насторожено примружився.

Сминаючи від хвилювання конверт з інструкцією в руці, я заговорила:

— Ти маєш рацію, Германе, мені не соромно.

У моєму голосі зазвучала нова емоція: суміш надії та болю, образи та обожнення, гніву та розпачу. І як це можна назвати? Одним простим і давнім словом – кохання.

— В мені не залишилося честі, праведності, вірності вітчизні та, на жаль, совісті в мені теж немає. Та що там! Від мене самої вже майже нічого не лишилося. Завдяки тобі, Германе.

Його голова трохи смикнулася — єдиний рух, яким він показав, що ще не перетворився на кам'яну статую.

— Все це в мене забрав ти, - важко дихаючи, продовжила я. — Витіснив із мене минуле життя! Навмисно чи випадково — не знаю. Але в мені більше немає місця для інших почуттів, крім любові до тебе.