РОЗДІЛ 56 Розбите зізнання

Підкорившись наказу полковника, я пішла до кімнати, яку вже за кілька годин покину. Лежала в ліжку, але навіть не намагалася заснути. Думки переносилися до завтрашнього ранку.

І справа не в цих чотирьох стінах, які за два місяці та один тиждень стали мені ближчими, ніж будь-які інші. Мене змушували покинути найкращу частину себе. Це життя. Цей світ. Його очі. Його голос. Його близькість.

Не заплющуючи очей, я дивилася в балки стелі, доки думки кидалися туди, за стіну, де знаходився він. Я чула кроки Германа. Незважаючи на смертельну втому й пізню годину він ще не спав. Він рухався повільно, чимось гуркотів. Прислухаючись до кожного звуку, створеного ним, я переймалася усвідомленням того, що сьогодні просила бога зберегти йому життя. А це значить, що я молилася за загибель свого батька чи брата.

Я копалася у спогадах, намагаючись знайти той ключовий момент, коли серце забилося на його честь.

Ненависть, зневагу та дику лють я відчувала до тих, хто прийшов у цей світ із війною. Непокірна сила цих почуттів палала в мені, клекотала й стрімко виливалася вогненною лавою. Не затихала ні на мить і досі. Нічого не минуло. Тільки серце побільшало. Точніше, воно злилося з серцем Германа. Зросло. Навіки.

Так, я кохаю. По-справжньому. До божевілля. До смерті. Так, кохаю чоловіка, якого прозвали Чорним Полковником через диявольський успіх у військовій справі. Багато хто впевнений, що він проміняв душу на цей талант. І лише кілька людей знають, що без душі йому було б легше.

Щось сильно гримнуло за стіною. Я здригнулася й вирвалася з безодні болісних думок. Полковник поранений. Йому, напевно, потрібна моя допомога. А мені потрібно сказати йому про свої почуття.

І якщо це нічого не змінить, якщо він скаже, що так йому легше битися з Кайзером, я поїду. Розірву душу на шматки. Знищу серце. Але поїду. Я зроблю все, щоб йому стало простіше, і не обтяжуватиму своєю любов'ю.

Занепокоєна й рішуча я встала з ліжка. Накинула халат і рушила до нього. Натиснувши на ручку, відчинила двері. Почувся шум води. Похмурий господар будинку приймав душ.

— Йди! - почула я приглушений голос Валенті.

Я шумно видихнула, проігнорувала вимогу та пройшла в глиб розгромленої кімнати. Очі одразу зачепилися за білий килим, на якому вчора так палко цілував мене полковник. Вогонь збентеження охопив за мить, і я швидко відвела погляд. Хіба це було вчора? Неначе тиждень минув з того багатоликого вечора.

Доріжка з крапель крові тяглася світлою підлогою до дверей у ванну кімнату. Переживання та погані думки стиснули серце. Його поранили під час штурму чи вже встигли допитати, бажаючи дізнатися про причини його самовпевненого вчинку?

Він повернув на колишнє місце стіл, біля якого валялася його закривавлена ​​куртка. На стільниці лежав стос листів Кристіани, перев'язаний чорним шкіряним шнурком, кобура з сріблястим кольтом і... куля.

Невже та сама?

Я швидко кинулась до столу, поки за стіною все ще шумів потік води й взяла золотистий снаряд. Піднесла його до очей і виразно побачила дві нові літери.

— «К», «Д», - пробурмотіла я.

У пам'яті спливли імена: Герріт, Фабіан, Леннарт, Кристіана та Домінік. Кожна буква — ім'я тих, хто був близьким до Германа й кого він втратив. Мій погляд знову натрапив на кобуру з його зброєю.

Завіса впала. Образа, біль, гнів, лють і любов — невимовна й роздираюча? Вона завдавала страждання й водночас надавала силу, міць і крила... Все це наповнило мене, викликало хвилююче тремтіння та сльози. Я втомилася чинити опір. Втомилася боятися. Хочу лише відчувати.

Через емоції, що збунтувалися, я не відразу помітила, що шум води стих. Двері суміжної кімнати відчинилися, і на порозі з'явився Герман. Він завмер, побачивши мене та притримуючи білий рушник, обгорнутий навколо вузької талії. На всіяному шрамами тілі все ще залишалися крапельки вологи. На ключиці зліва ледь трималася неохайна пов'язка, яка вже просочилася кров'ю. А під нею зяяв розчервонілий рубець від опіку у вигляді грифона, що розкинув крила.

Чорне мокре волосся було скуйовджене та падало на лоб. Густі брови сердито зсунуті над переніссям, а оніксові очі, подібні до двох гільйотин, позбавлених жалості та натяку на пощаду.

— Що тобі треба?

Слова заплуталися у голові.  Відрепетирувані поспіхом фрази спопелилися під його роздратованим поглядом.

— Я плакала не тому, що переживала через свою долю, — заторохтіла я. — Плакала через…

Полковник стомлено видихнув і переступив поріг кімнати, залишаючи мокрий слід босих ніг.

— Вів'єн, йди до себе. Чи мені замкнути тебе там силою? — його низький холодний голос здобув металеві нотки.

Мені здалося, що в кімнаті різко відчинилися всі вікна, впускаючи холодний вітер осінньої ночі. Я сильніше затремтіла. Йому боляче. Я теж відчуваю муку. Але без жорстокого бою перемогу над ним мені не здобути.

— Я не піду! — І стиснула кулаки для переконливості.

Полковник підняв з підлоги пляшку з портвейном, залишену вчора, і знову відпив із горла.

— Тоді мені доведеться знову вигнати тебе, Вів'єн, — не приховував свого роздратування Валенті.

Він тугіше затягнув рушник на стегнах, сів на краєчок столу й помасував перенісся.

— Я смертельно втомився та хочу побути на самоті.

Мене трясло, поки емоції всередині робили суїцид. Захотілося накричати на нього, намагатися розбудити. І не залишати одного. Адже я справді боялася, що він вчинить самогубство.

— Ти позбавляєшся мене, щоб ніхто не завадив випустити в себе кулю з іменами загиблих рідних? — У мене зірвався голос, і останні слова я прохрипіла.

На плечі Валенті вмить лягла напруга, а чорні очі перетворилися на щілини.

— Вільгельм розтріпав?

— Він поділився зі мною! — тремтячи, відповіла я. - І тепер я знаю, навіщо. Я маю оберігати тебе від самого себе.

— Я не збираюся виправдовуватись чи переконувати тебе, — різко перебив Герман і встав на ноги. — Я маю намір виконати свою обіцянку й вивезти тебе звідси. Це все, що ти маєш знати. Мої плани на майбутнє тебе не стосуються, бо тебе в ньому немає. Йди!