РОЗДІЛ 55 Необхідність

В мені жила стійка впевненість у тому, що сонце більше ніколи не зʼявиться на обрії. Воно ніколи не впорається із сірою полудою сумних і трагічних хмар. Йому більше не хочеться дивитись на наші життя. Радіти нема чому, посміхатися нема кому.

Чому я думаю про сонце останню чверть години?

Сидячи на підлозі біля вікна, кутаючись у теплий плед і дивлячись на сумні верхівки сосен, які колихав холодний вітер, я міркувала про сонце. Я сприймала його за свого старого знайомого, якого не бачила кілька сотень років та декілька епох.

Все почалося з ранку, коли неспокійний сон стурбував екстрений випуск новин. Спочатку я не зрозуміла, що суворий голос диктора був реальним і звучав не в моїй голові, а з плоскопанельного телевізора у вітальні. Я вибігла з кімнати, плутаючись у халаті.

«Велич звільнена фантастичною стратегією полковника Валенті… Хитрість і тактика непохитні… Раптовість такого наступу не міг передбачити ніхто… Однак є багато постраждалих з обох боків… Воїни боролися пліч-о-пліч з полковником Валенті… Це безпрецедентна подія, адже офіцери вищого рангу до цього дня не билися поряд зі штурмовою піхотою… Бій затягнувся… Ми триматимемо вас у курсі подій…»

Але більше звісток не пролунало.

Ранковий бій за столицю Великославії перейшов у денний і тривав дев'ять годин. Аргінський не отримав підтримки Союзу Чотирьох. Він залишився віч-на-віч з Кайзером. І на нього чекає поразка. Сумніву немає.

А що ж батько? Чи евакуювався він разом із президентом? Чи залишився воювати поряд із Клаусом? Ох, хоч би вони поїхали!

Герман прийняв бій. Він порушив наказ Кайзера й бився разом із своїми солдатами. Чи він живий? Чи не поранений? Коли повернеться? Невже його заберуть до Пантеону, щоб знову покарати? Він може зірватися! Адже тепер у Кайзера не лишилося козирів. Йому нема чим утримувати геніального стратега, у якого більше немає причин воювати на ненависній стороні.

Я знову заплакала. У пам'яті випливали кровожерливі бажання розправитися з «улюбленцем Кайзера», які із задоволенням висловлювали солдати та офіцери армії Великославії. Але ніхто не міг дістати його зі штабу, в якому він вибирав найуспішніші кроки й розробляв стратегії, подолати чи передбачити які ніхто не мав сил. А тепер він стояв навпроти них, наче прийняв виклик і чекав, коли влучна куля снайпера поцілить в його серце та зробить вільним.

Я лягла на підлогу, не відчуваючи її твердості, а насолоджуючись прохолодою. Безвихідь, безсилля, гостре бажання поїхати туди, де ллється кров, і закрити його собою…

Але я лишалася тут. У кімнаті, де сутінки поглинали панорамні вікна. Де невблаганно швидкий час страчував думками годину за годиною й щоразу вмикав новий рівень жорстокості.

Настала ніч. Найдовший день у моєму житті перетворився на безмісячну пітьму. Мої повіки розпухли від сліз. Тіло боліло від зіткнення з підлогою. Але сил не лишилося, рухатися я не могла. Очі вдивлялися в ніч, більше за все бажаючи побачити світло фар автомобіля, який привезе його до мене.

Плювати на майбутнє. Воно постало переді мною як безлика маса днів: повільних, нудних, неживих. Так, якщо він прожене, я піду. Якщо йому буде так легше боротися, то нехай. Я здалеку стежитиму за ним. Молитимусь за нього. Кохатиму його.

Так, кохатиму. Серцем, душою, думками...

Два вогника замиготіли серед могутніх стволів сосен. Схаменувшись, я сіла. Прикривши рота тильною стороною долоні, я перестала дихати й дивилася, як автомобіль стрімко скорочував відстань, наближаючись. Я навіть не думала ховатися. Якщо це не Герман, то нехай мене вб'ють прямо тут.

Насилу вставши на набряклі ноги, я похитнулася, але все ж втрималася і, поклавши долоню на товсту шибку, випросталася. Повернулась до дверей. Тремтячими пальцями витерла мокрі щоки та кілька разів глибоко вдихнула. Автомобіль навіть не глушив двигун. Зупинився на мить і поїхав назад.

Моє серце билося об ребра, завдаючи майже фізичного болю. Нові сльози пройшли шлях ще не висохлими щоками. Двері, що різко відчинилися, змусили мене здригнутися. Оніксові очі блискавично пройшли шлях по слабко освітленій кімнаті й застигли на мені.

Я навіть похитнулася від полегшення й ледве встояла на ногах. Крізь сльози я дивилася на змученого Германа, в заляпаній брудом і кров'ю солдатській формі, з перебинтованою поспіхом головою під насунутим кашкетом і з дрібними подряпинами на вродливому обличчі.

Моя емоційність вийшла за межі розумного. Я підбігла й обійняла його. Мені було край необхідно відчути його, почути подих, переконатися, що він не міраж і не черговий сон.

Герман трохи похитнувся та тихо охнув, наче від болю. Я відчувала, як його груди здіймалися при кожному подиху. Чула, як серце стукотіло під забрудненою курткою.

Я заплющила очі від щастя, і сльози заструмували по щоках з новою силою. Сильніше притулилася до нього й знову почула тихий стогін, який він не зміг стримати.

— Ти поранений? - різко відсторонилася я, ніби прокинувшись.

Погляд стрімко ковзнув по його постаті й наткнувся на темну пляму, що розросталася, в області лівої ключиці.

— Дай мені глянути! - смикнулася я до нього, простягаючи руки.

— Ні! - жорстоко обірвав він і відступив на крок.

Я завмерла і з подивом подивилася в чорні очі.

— Вирушай спати! - грубо скомандував Герман. — Машина приїде за тобою на світанку. Запізнюватися не можна.

Він проганяв мене. Знову. Марно стримуючи сльози, я почала кусати нижню губу, стискаючи за спиною тремтячі пальці. Чорне вугілля очей полковника з-під похмурих брів знищувало моє самовладання та розтоптувало гідність.

— Досить плакати! - пирхнув він. — Навіть якби я не повернувся, ти б не залишилася тут і безперешкодно поїхала.

Різкий тон Валенті був холодний, як арктичний вітер. Стало важко дихати, ніби хтось невидимий накинув петлю на шию та почав затягувати її із садистською насолодою.

— Я не…

Але він уже пішов до дверей своєї кімнати, і демонстративно грюкнув нею.