РОЗДІЛ 54 Битва за серце

— Та ти геть божевільний, Герре! - гарчав Вільгельм у мій бік, натягуючи на себе форму сірого кольору, яку перед цим зняв з мертвого солдата Великославії.

Я мовчки застібав на собі офіцерську куртку, яка ще зберігала тепло вбитого мною лейтенанта.

— А якби ми не перехопили хвилю зв'язку цього пункту?

Він продовжував вичитувати мене, поки дюжина чорномундирівців, прізвища яких я бачив у списку тих, хто готовий до змови проти Кайзера, знищувала сліди бійні, ховаючи тіла вбитих в одну з оборонних траншей.

— Якби вони справді викликали не нас, а допомогу?! — не вгавав Дрейк.

Я одягнув на голову кашкет з козирком, під колір усієї форми, і накинув на плече автомат.

— Тоді б ви були слабкими солдатами, — зустрівся я з ним поглядом. — Тоді б ви не були в моєму полку.

І швидко вийшов із будівлі захопленого блокпоста. Мій погляд перехопив Хартмут. Я не роздумуючи, кинув йому ключі від броньованої бойової машини піхоти славенців.

— По конях!

Четверо залишилися тут, чекаючи на нову зміну варти. Вони ліквідують їх, щоби ще відтягнути час до підняття тривоги.

— Їдемо через ліс, — наказав я. - Обійдемо основні пости.

Потужний двигун заревів. Важка машина рушила з дивовижною легкістю й поїхала бездоріжжям.

Я сидів на передньому пасажирському сидінні. Позаду розмістилися Віль та шестеро мірмідонян. Дрейк знаходився найближче, тому, не стримавшись, схопив мене за плече та зашипів у вухо:

— Ти хоч розумієш, що зробить з тобою Кайзер, коли дізнається про цей подвиг? Що на тебе найшло?

Що ж на мене найшло? Хм...

Біль, що роздирає нутрощі. Страждання, що роз'їдає душу. Скорбота, що пригнічує свідомість. Приреченість, що вбиває серце. Лють і безсилля, що надають силу.

Я вирвався з його хватки, смикнувши рукою, і мовчки дивився у вікно.

Друг ще не знав, що в нього вдома, на тумбочці, лежить лист. У ньому я прошу його у разі моєї загибелі проконтролювати від'їзд Вів'єн, яку він вважає за Кристіану. І трохи сухувато прощаюсь із ним.

Бойова машина піхоти без перешкод подолала ліс та мілководну річку. Попереду з'явилися найвищі будівлі міста, в тому числі вежа ратуші, на якій майорів прапор Великославії.

— Стріляємо чітко в голову, — нагадав наказ я, побачивши блокпост на обрії. - Щойно він бере до рук документи.

— Два за бетоном, — доповідав Хартмут. — Ще троє у будці.

— Бачу ще двох у зміцненні, — сухо сказав Дрейк. - Беру на себе.

***

Ми безборонно в'їхали в місто зі сходу, подолавши два слабо укріплені блокпости. Ніхто не припускав, що бойова машина піхоти з гербом та прапором Великославії везе до будівлі міської ради Чорного Полковника та його солдатів.

Повільний хід бруківкою на центральній дорозі величного міста. Рідкісні погляди ранніх перехожих. Найчастіші вітання солдатів, які радісно віддавали честь пасажирам. І навіть не уявляли, що біля них проїжджає сучасна інтерпретація троянського коня.

— Артилерія? — спитав я по радіозв'язку, зосереджено дивлячись навкруги через темні шибки сонцезахисних окулярів.

— Готова,— одразу доповів мені полковник Брун.

— Авіація?

— Повна бойова, - відрапортував Локателлі.

Я глянув на годинник. Шість ранку. Знову перевів погляд на місто. Мирні вулиці. Сплячі люди. Цілі будинки. Різнокольорові стіни.

За сорок вісім хвилин настане найгірший день у житті кожного з мешканців. Те, що їх жахало, прийде сьогодні. Цей день стане стартом моторошного періоду. На них чекають репресії. На них чекає диктатура. На них чекає фільтрація, Чистка та чорний колір нового, страшного життя.

Все це несу я. Кожного зміню. Багатьох уб'ю. Так буде до кінця моїх днів. Але коли вогонь крематорію поглине моє тлінне тіло, свободу знайду лише я. Гніт Кайзера для них продовжуватиметься.

— Виходимо, - скомандував я, стискаючи свій довгоствольний кольт тридцять восьмого калібру. — Рухаємось до вежі. Полонених не брати.

Незначний, але смертельно небезпечний загін з дев'ятьох бійців, включаючи мене, висипався з бойової машини. Чітко розосередилися й вишикувалися в коридор, пропускаючи мене та Дрейка до головного входу в ратушу, яка з початку історії міста була місцем збору місцевої влади.

Триста шість сходинок. Шістдесят два метри. Тридцять чотири вбиті солдати. Таким був цей шлях у двадцять три хвилини.

Тяжко дихаючи й витираючи краплі чужої крові з обличчя, я примруженим поглядом обвів панораму міста. Ми захопили найвищу точку без затримок і точно за планом.

Куполи православних храмів, покриті золотом, відливали під променями ранкового сонця. Величні верхівки готичних споруд костелів... Замки, що дихали історією... Новобудови, що гарантували сучасний комфорт... Затишні вуличні кафе, ще закриті в таку ранню годину... Чудове місто. Перлина Великославії. Серце Великославії, яке тепер бʼється в Пантеоні.

— Хартмуте, прапор, - скомандував я.

Водій, пережимаючи передпліччя, по якому пройшовся ніж вдалого славенця, простягнув мені скруток чорної тканини. Локателлі та Дрейк хотіли допомогти, але я смикнув на себе цю ношу. Придушуючи ненависть до того, що роблю, люто зірвав славенський символ влади й почав розправляти чорний прапор з темним грифоном у центрі.

Рідкісні перехожі почали кидати на нас погляди. Не дивно. Двосмуговий прапор із сіро-синіх кольорів, який уже став таким звичним, зник. А замість нього височіла похмура емблема приходу нової влади. Чорний прапор диктатора Якоба Кайзер. Півхвилини, і він уже розправився під поривами вітру, говорячи всьому світу, що ця столиця окупована армією Кайзера.

Я підключився до радіозв'язку, встромивши навушник собі у вухо.

— Зайняти позиції, — наказав я армії Пантеона. - Підготуватися до атаки.

Вдалині дзижчали двигуни бомбардувальників.

— В атаку! Вперед! - крикнув я.

Здавалося, здригнулася земля. Вібрація пішла по кожній цеглині ​​нових і стародавніх будівель. Залпи гармат обрушилися на оборонні позиції славенської армії. Вони не мають шансів вистояти. Це кінець.