РОЗДІЛ 53 Несподіванка на фронті

10 км від міста Велич,

Великославія

Перші промені світанку пофарбували небо у символічні відтінки червоного. Ранкове повітря перших днів жовтня сповнене свіжістю та прохолодою натякало на наближення морозів. Листя все ще прикрашали дерева, але жовтий колір на них вже переважав.

Я заплющив очі й наповнив груди повітрям. Воно неймовірно смачне, безцінне, неповторне… Цей подих належить лише цій хвилині. Вона ніколи не повториться, і я ніколи знову не проживу цю мить. Саме війна вчить розуміти й цінувати такі звичні моменти. Саме війна — найжорстокіша, але найкраща вчителька. Саме її уроки закарбовуються у памʼяті, помітними рубцями, які будуть завжди боліти та ніколи не загоюються.

Я повільно видихнув і розплющив очі. Сонце ось-ось з'явиться на обрії. Має бути сонячний і ясний день. У таку погоду добре прогулятися у лісі, посидіти в парку та випити ароматну каву з паперового стаканчика або насолодитися фруктовим чаєм за столиком на літній терасі якогось кафе.

Але я відвернувся від перших передвісників світанку й насунув на очі кашкет. Подався у бік воїнів, які готувалися вступити у бій. Машинально опустивши руки, я відчув, як висока дика трава, якою я пробирався, торкалася моїх пальців. Не втримавшись, я зірвав одне з тонких висохлих стеблин і, скомкавши в долоні, підніс до обличчя, намагаючись відчути її аромат. Але марно. Рослина вже нежива.

Куртка польової форми не пропускала холоду. Бронежилет трохи заважав рухам. Бойова екіпіровка додавала маси, включаючи пульсометр для відстеження стану здоров'я, бойовий ніж, пістолет, сім магазинів і п'ять гранат. Через вісім хвилин я одягну шолом із комп'ютерним візором, навігаційним модулем, системою радіозв'язку, персональним хабом та багатофункціональним лазером, через який зможу керувати тактикою бійців. Такі головні убори має кожен воїн для підтримки зв'язку з іншими солдатами, командирами, транспортними засобами та авіацією.

Я клацнув останньою лямкою на комірі куртки, наближаючись до чорного тонованого джипа, біля капота якого стояли командири армій, чекаючи фінального шліфування майбутнього наступу. Всі вони були одягнені в чорну польову уніформу.

Тут зібралося близько сотні таких машин із офіцерським складом, які після контрольної польової наради вирушать на вихідні позиції.

Мій погляд перехопив Вільгельм. Друг надто добре знав мене й зараз міг розгадати мої наміри. Ну й нехай. Йому не під силу змінити моє рішення.

Я зняв кашкет і вдягнув чорний шолом, підключаючись до радіозв'язку.

— Раске, доповідайте! — скомандував я, вийнявши тактичний план дій із внутрішньої кишені та розклавши на капоті.

— Підготовка вихідних районів за напрямами північний захід, південний захід і центр, з урахуванням побудови бойового порядку, закінчилася дві години тому, — заговорив Денніс Раске, командувач Дев'ятою армії, яка включала два армійські корпуси з чотирма піхотними та двома артилерійськими. дивізіями, проводячи зворотним боком тонкої запальнички по місцях на схемі. — Обладнано шістсот п'ятдесят дві вихідні позиції вогневої артилерії. Бойові машини піхоти забезпечать додаткову підтримку вогнем.

— Чи дотримано заходів маскування? - уточнив я.

— Так, — рапортував полковник. — Усі пересування були здійснені до світанку й максимально потай.

Я задоволено кивнув головою.

— Орглер? - звернувся я до наступного.

— Розвідка підтвердила зміну підрозділів славенців, — одразу ж заговорив полковник, який командував Дванадцятою армією, що складалася з трьох армійських корпусів. — Як і припускали, є три оборонні лінії. Перша спирається на сто п'ятдесят довгострокових вогневих точок за сім кілометрів від міської межі. Друга проходить околицями, і включає в себе пʼятнадцять груп будівель, підготовлених до оборони, триста чотири залізобетонні вогневі точки, близько чотирьохсот барикад, п'ятсот десять кілометрів траншей, за ними мінні поля довжиною до вісімнадцяти кілометрів та дротяні загородження.

Я ретельно звіряв дані з уже затвердженими та відміченими на карті.

— Третя лінія оборони займає більшу частину міста та його центр, — вів далі полковник Макс Орглер. — Складається з близько двадцяти фортечних бастіонів, п'ятдесяти залізобетонних споруд та вісімнадцяти кам'яниць з бійницями. Все у повній бойовій готовності. Здавати столицю не збираються.

— Яка ситуація щодо основних в'їздів до міста? Пандофф? — звернувся я до полковника Чотирнадцятої армії, до якої входили три армійські корпуси.

— Головний в'їзд у місто перекритий п'ятьма блокпостами, ще шість додалися на межі в'їзду.

— Що на сході? — не зводячи очей з тактичної карти, запитував я.

— Зміцнення набагато слабше. Усього два блокпости: один за річкою, інший на в'їзді до міста. Усі чекають на атаки із заходу. І це зрозуміло: Аргінський не розраховує на наступ з боку союзників.

— Як передбачувано. Навіть нудно, — пробурмотів я, але вже голосніше продовжив: — Тринадцята, дванадцята та чотирнадцята танкова група, нагадую, ви залишаєтеся на вихідних позиціях до часу зет. Танкові підрозділи вступають у гру разом із вогневою артилерією. Тепер повітря.

Я звернув погляд на полковника авіації:

— Лабастов?

— До бойового вильоту готові дев'яносто вісім бомбардувальників. Пілоти оснащені координатами опорних пунктів противника для бойового удару, у тому числі, координатами нових оборонних об'єктів. Для блокування гарнізону міста з повітря перешкод не виявлено.

— Дрейку? — надав я слово другові, який мав особливе завдання.

— Гонець готовий, — кивнув той і дав знак молодому офіцеру з погонами лейтенанта, який стояв осторонь.

Я оглянув його коротким критичним поглядом. На ньому було не бойове екіпірування, але мундир видавав приналежність до кайзерівської армії.

— Плани змінюються, - відвернувшись від нього, повідомив я і почав згортати тактичну мапу. — Гонця назад, у стрій, хай займе бойову позицію.