РОЗДІЛ 51 Біль на двох

Кімната полковника, яка ледве освітлювалася двома світильниками, поринула в хаос. Розламані стільці, перевернутий стіл, розкидані аркуші паперу з якимись даними, підлога та поверхня масивної комоди усіяні блискучими уламками дзеркала.

Йшли нескінченні хвилини, сповнені тиші, негоди та горя. Я сиділа на білому овальному килимі з довгим і густим ворсом, притулившись до вікна-стіни.

Герман Валенті лежав поряд. Його голова розмістилась на моїх колінах. Я заспокійливо гладила його волосся та мовчала. Він склав руки перед собою. Кісточки пальців були розбиті, з ран стікала кров на білий килим.

Тишу порушував лише шум зливи, на тлі якого образ полковника здавався похмурим обеліском скорботи.

Я дивилася на його суворий профіль, ніби висічений з каменю, темні блискучі очі, що сліпо дивилися крізь цей простір, і мокрі сліди на шкірі, що залишили сльози туги.

— Я познайомився зі смертю давно та близько.

Голос Валенті змішався із шумом дощу.

Я здригнулася та відчула, як від болю в його словах перехопило подих. Рука на мить завмерла над його скронею й знову повернулася до заспокійливих рухів. Я погладжувала чітку лінію волосся: від чола до вилиці, на якій вже пробилася темна щетина.

— Тисячу разів бачив її відображення в очах вмираючих людей, чув її шепіт у їхньому останньому подиху. Я прийняв смерть, вважав її своїм близьким другом. Бачив у ній порятунок…

Я мовчала, боячись злякати його відвертість.

— Але на жаль. Я запізнився.

Я моргнула, і сльози швидко покотилися моїми щоками.

— Для смерті я не новачок, — прошепотів полковник. — Але тоді звідки цей страшний, роздираючи біль, Вів'єн? Чому він не проходить, а стає сильнішим?

Я мимоволі потяглася до нього, схилившись ближче, і ніжно погладила його по щоці.

— Потрібно бути безсердечним, щоб не відчувати болю, — схлипнула я. - А ви не такий.

— Так, - хрипнув він. - У цьому всі мої біди.

— Германе, не треба так!

— Мати та сестру вбили, — різко сказав він, дивлячись просто перед собою.

Холод моторошних слів пронизав невидимою, зазубреною стрілою. Я відсмикнула руку, ніби дотик почав опалювати. Побоювання виявилися марними. Надії на протилежне впали у прірву болю. Я прикрила рота рукою, намагаючись стримати схлипи, поки сльози текли з розплющених очей.

— Я навіть не знаю, коли саме їх не стало. Не знаю, який саме лист був останнім. Не знаю, де їхні тіла та чи зможу я прийти до них на могилу. А може їх не поховали, і залишили гнити в безіменній ямі.

Мужнє обличчя полковника спотворило гримаса болю. Він заплющив очі, втягнув у себе повітря й знову відкрив.

Які слова будуть доречними? Які вчинки зможуть його втішити? Я була готова на все, щоб полегшити його скорботу. Але на жаль. Немає таких слів. Немає подвигів, здатних зробити це.

— Моя сестра дуже розумна дівчина. Була, - неживим голосом знову заговорив Валенті. - Ви б з нею обовʼязково потоваришували.

Я умиротворююче погладжувала його плече, поки він спустошено дивився в бік.

— Хоча книги вона не любила, на відміну від мами, яка могла читати безперервно, без сну та їжі, — продовжив Герман, і його губи розтягла слабка посмішка. — Вона любила їх перечитувати та часто цитувала. Пам'ятала імена всіх героїв та влаштовувала нам літературні вікторини, які ми завжди програвали.

Дві сльози скотилися по моїх щоках, і я витерла їх тильною стороною долоні. Серце було готове розірватися від скорботи та співчуття до нього.

— Кристіана писала мені листи, але їх ретельно перевіряли перед відправкою. Ямщик шукав натяки в словах і між рядками. Впевнений, вона знала, хто він. Можливо, їй доводилося їх переписувати знову й знову, якщо йому щось не подобалося. Кристіана намагалася щось розповісти. Важливе. Ключове. Але я не встиг розгадати її шифр. Не встиг урятувати.

Герман заплющив очі та зморщився. Не витримавши, я торкнулася губами його скроні, на якому набрякла вена від надлишку важких емоцій.

— Поділіться зі мною цим болем. Будь ласка! - прошепотіла я, плачучи.

— Це горе тільки моє, — тихо сказав він. — Мені з ним жити і в його ім'я помирати.

Я судомно схлипнула й поклала голову на його плече, вдивляючись в обличчя воїна, якого позбавили тилу та надії.

Зараз ми були близькі як ніколи. Для нього це безвихідь. Адже крім мене йому більше нема з ким поділитися цим горем.

Але для мене цей момент, його близькість та відвертість – безцінний скарб. Післязавтра я покину кращого чоловіка цього світу та витягуватиму зі скриньки пам'яті діаманти спогадів, над якими буду плакати, сумувати, молитись і безнадійно мріяти.

Валенті відкрив очі-онікси.

— Кайзер — найобачніша людина з усіх, кого я знаю, — похмуро заговорив полковник. - Він загнав мене в пастку. Я надто далеко зайшов. Очорнив себе так, що дороги назад вже не маю.

Я підвела голову й знову дивилася на його профіль зверху вниз. Герман розмірковував уголос.

— Завтра все може змінитись. Обов'язково зміниться. Коли звикну до думки, що моїх близьких більше немає. Коли біль вщухне, я почую розум. Так завжди. Ви ж знаєте.

Мені так хотілося сказати, що я сподіваюся на це. Адже тепер Герман Валенті може повстати проти гніту Кайзера та очолити опір. Як би боляче це не здавалося, хоч би як сумно не було — приводу воювати на боці чорономундирівців у нього вже немає. Він здобув свободу. Жорстоко. Нелюдськи. Незворотньо.

Але я мовчала, хоч у душі кричала, що не хочу їхати від нього. Хочу бачити повстання Германа, підтримувати його та йти поруч із ним.

Мої пальці знову повернулися до нього. Тремтяче погладжувала темне волосся, неспішно переходила на лоб, скроню й вилицю полковника. Відчуття єдності кружляло навколо нас. Мені захотілося поділитися з ним потаємним, про що я не говорила з дня вторгнення Кайзера до Великославії.

— Германе, ви пам'ятаєте історію того літака «Карна», якого випадково збили над льодовиком? — мій голос звучав тихо, але трохи здавлено через емоції.