РОЗДІЛ 50 Фатальне послання

Королівство Аравія,

столиця Аліссат

У конференц-залі, на верхньому поверсі сорокаповерхової будівлі бізнес-центру, за величезним круглим столом зібралися чотири великі правителі могутніх держав сучасного світу.

Без преси. Без дипломатів. Без адвокатів. Лише особисті помічники, лише правдиві слова. Точніше, вигідні слова, наближені до правди.

— Ви справді пропонуєте мені це? — сухим тоном, подібним до вітру в пустелі, запитав президент Великославії Ніколас Аргінський.

Його світло-русяве волосся, ледь торкнуте сивиною, було зачесане назад. Зелені, як оливки, очі обрамляли промінчики зморшок, а військовий мундир сірого кольору з найвищими відзнаками у вигляді листя едельвейсу, що обрамляв лицарський хрест, бездоганно сидів на худорлявій високій фігурі.

Союзники опустили погляд. Лише один із чотирьох чоловіків відкрито зустрів його запитання, не опускаючи очей.

— Так, Аргінський, — кивнув Цезар Власто. — І коли ви охолонете, то зрозумієте, що це рішення — найправильніше і, на жаль, необхідне.

Руки Аргінського, що лежали на столі, мимоволі стиснулися в кулаки.

— Ви пропонуєте мені здати Велич? — тихо уточнив він свистячим від люті голосом. — Віддати свою країну та свій народ у брудні лапи Кайзера?

На цей раз відповіддю слугувало загальне мовчання.

Нарешті, найстаріший із присутніх Мухаммед Ойльм, якого визнали володарем цих земель, важко зітхнув. Його традиційне вбрання східного чоловіка у вигляді білої сукні — кандури і хустки — гутри виділяло його на тлі інших, одягнених у ділові костюми та військову форму.

Він зняв окуляри в тонкій золотій оправі й помасажував перенісся. Повернувши їх на місце, заговорив:

— Ніколасе, ви повинні розуміти, що зараз ми не готові вступити у війну. Якщо ми це зробимо, поразки не уникнути.

Цезар обсмикнув свій чорний піджак і, кашлянувши, підтримав Ойльма:

— У нас немає тієї сили, яка може дати рішучу відсіч. Треба зачекати.

— Ми всі маємо змиритися, Ніколасе, — м'яко підсумував Авін Баар, який сидів найближче до президента Великославії. — Так, це поразка, але тимчасова…

Аргінський вдарив долонею по глянцевій стільниці й схопився на ноги. Його погляд виблискував люттю, а на вилицях, покритих щетиною, заходили жовна:

— Це була друга, остання спроба врятувати нашу угоду! Але ви знову зраджуєте! Поразка Великославії буде тимчасовою! Але ваша зрада Союзу Чотирьох залишиться в історії назавжди!

Він вилетів із конференц-залу, а його помічник, збентежено відкланявшись, поспішив за ним.

***

Серце більше не вміло стукати.

Страх охопив його мертвою петлею. Він стискав, затягував вузол, душив, вбивав... Легені вимагали повітря, але я відмовлявся дихати. Мені хотілося завмерти, зупинити життя.

Але очі продовжували дивитись. На літери найгіршого послання Ямщика.

«Вибач. Листів більше не буде. Їх вбили».

Мозок, перекрикуючи істерику болю, гарячково намагався знайти найкращий спосіб дізнатись правду. Розум переконував охолонути, повернути собі розважливість.

Я ковзнув поглядом по розкиданих документах, розкладених мап, фотографій... І закричав. З дикою злістю зніс усе зі столу й перевернув його. Але легше не стало.

Я важко дихав. Стиснув кулаки та ледве тримався, щоб не помчати в Пантеон і не рвати зубами Кайзера, доки з мене не зроблять вогнепальне решето.

Очі шукали хоч щось, здатне відволікти чи допомогти пережити цей біль. Поверх розкиданих речей лежав розкритий блокнот Вільгельма… Стоп!

Я швидко підійшов і схопив його. Віяло списаних сторінок шепотіло імена тих, хто хоче війни серед війни. Очі жадібно нишпорили по них. Я шукав тих, хто найближчий до головного штабу. Хто входить у його стіни. Хтось з них міг допомогти мені. Хтось з них міг розповісти правду.

Дихання завмерло. Серце припинило свій несамовитий ритм. Пульс клекотів кров'ю у вухах.

Знайшов.

***

Туга перетворилася на ще один вид покарання.

Вона ніби готувала мене до днів без Германа. В той вечір він сказав, що до мого відʼїзду лишилося п'ять днів. З них три вже стали минулим. Полковник не з'являвся тут після тієї емоційної розмови. Крізь сон я чула його приглушені кроки за стіною й найчастіше не могла відрізнити: уві сні чи наяву.

Я звикла його чекати, перебирати фрази, які мали слабку надію на доречність. Не покидаючи межі будинку, я не могла читати, як раніше, і постійно здригалася від звуків екстрених повідомлень з фронту.

Вперше скористалася ріконом і покликала Вільгельма. Він постукав у двері через тридцять хвилин, дізнався про мою поразку і повідомив, що Герман приховується і від нього теж.

Але, незважаючи на це, Дрейк не відмовився від ідеї та продовжував збирати армію опору. Ризикуючи всім, що має, капітан безстрашно і наполегливо намагався врятувати цей світ.

Я захоплювалася його мужністю та згоряла від почуття провини, потопаючи в болоті брехні. Я знемагала від власної безпорадності й жаги зробити хоч щось для цієї великої справи.

Але, на жаль, за два дні я їду. Вільгельм був одночасно радий і засмучений, дізнавшись про мої перспективи. З одного боку, він упевнений, що коли «сестра» опиниться в безпеці, Герман почне діяти, а з іншого — запевняв, що прив'язався до моєї компанії та сумуватиме.

А в мені зріло нещастя, змішане з панікою. Невже таким буде кінець нашої історії?

Все зіпсувала. Перейшла межу. Не підтримала його, а тільки давила, давила… На плечах Германа непосильна ноша, а я не намагалася допомогти, лише додала тяжкості.

Дощ за вікном посилював гнітючий настрій. Я мляво переодяглася до сну та налаштовувалась на ще одну тисячу спроб заснути. Далеко за північ я почула клацання вхідних дверей і кроки за стіною. Дивно, але шуму автомобільного двигуна не помітила. Він прийшов додому пішки?