РОЗДІЛ 49 Головний страх

— Вільгельме? — гукнула я капітана, коли ми йшли назад стежкою.

Його спина напружилася, і він обернувся. Ми вже майже вийшли з лісу, і попереду виднілася машина, трохи прихована сутінками.

На обличчі Вільгельма відбилося легке здивування, коли він помітив, що я навмисно відстала. Світлі брови чоловіка запитливо зігнулися.

— Чому ти так впевнений у Германі? - видихнула я питання, яке так часто ставила собі.

Я побачила, як він глибоко зітхнув і засунув руки в кишені штанів. Вільгельм підняв голову, ніби намагався знайти серед верхівок сосен найкращі слова для відповіді на таке непросте запитання.

— Знаєш, я бачив його різним, — тихо заговорив він, дивлячись углиб лісу. - Добрим, розумним і нестерпно впертим. Бачив його біль, агресію, дику лють. Знаю його жорстокість, шляхетність та незламну чесність.

Я судорожно стиснула тремтячі руки, коли каро-зелені очі Дрейка знову звернулися до мене.

— Але я ніколи не помічав за ним підлості, жаги до влади й хоча б найменший натяк на те, що він хоче зробити корисливий вчинок.

Він зробив крок у мій бік і продовжив:

— Я бачу його біль, знаю, як він страждає від того, що має переступати через себе заради порятунку близьких. І знаю, чому він справді погодився на цей шантаж. Чому зберігає кулю у нагрудній кишені з ініціалами загиблих від рук Кайзера.

— Чому? - схлипнула я.

— Бо Герман хоче звільнити нас не лише з полону. Він хоче звільнити нас від себе. Він ненавидить те, що зараз робить. Він зневажає себе. Він упевнений, що його смерть принесе всім волю.

— Він не винен! - прошепотіла я, відчувши, як сльоза покотилася по щоці.

— Знаю, — прошепотів він і торкнувся мого обличчя, витираючи мокрий слід. - Ми це знаємо. Усі, крім самого Германа.

— І що ж робити? — розпач просочив мій голос.

Вільгельм нахилився до мене впритул і рішуче прошепотів:

— Змусити його повірити в себе так сильно, як ми віримо в нього!

***

Вільгельм заглушив двигун, але покинути салон автомобіля не наважувався. Він насторожено дивився на високу постать друга, яка виразно виднілася на тлі світла, що струмувало з відчинених дверей тераси.

Я так давно його не бачила! І ще довше не розмовляла з ним. Герман цурався мене всі ці сім днів і ночей. Лише двічі він залишався ночувати у цьому будинку.

Дивлячись на силует полковника, я відчула агонію хвилювання та нестерпної надії, що сьогодні ми таки поговоримо. Я більше не відчувала страху перед ним, навпаки, серце спалахнуло відвагою та жагою достукатися до нього. Стиснула блокнот, який мені дав Вільгельм, і відчула, як він гріє таємною інформацією, що причаїлася в ньому.

Варто мені було вийти з автомобіля, спираючись на руку Вільгельма, як Валенті зник за скляними дверима. Він ніби хотів переконатись у чомусь і, отримавши бажане, пішов.

Дрейк міцніше стиснув мою долоню, ловлячи мій погляд.

— Мені піти з тобою?

Буяння почуттів заповнювало чашу емоцій, погрожуючи ось-ось пролитися через край.

— Ні, - хитнула я головою і звільнила руку. - Я впораюся.

Ми попрощалися, і я майже забігла до хати.

Мене зустріла тиха й слабо освітлена вітальня. Очі обнишпорили інтер'єр і зупинилися на щілині світла біля дверей, що вели до кімнати Валенті. На ходу зняла плащ і кинула його на крісло, яке трапилося на моєму шляху. Пройшла до зачинених дверей та, не думаючи ні секунди, підняла руку й голосно постукала по ним тричі. У відповідь – тиша.

Взявшись за дверну ручку, я натиснула на неї. О диво, двері піддалися!

Очі одразу натрапили на профіль полковника, який сидів за столом, заваленим картами та списаними паперами. Темна сорочка, підгорнуті рукави, зсунуті над переніссям брови... Все в ньому так безцінно-знайоме й в той же час нестерпно-стороннє та відчужене. Ніби в минулому столітті він палко цілував мене, вимагаючи відповіді, а потім, каючись, зізнавався в почуттях... Яка ймовірність того, що все це мені здалося?

Я трохи насторожилася, вичікуючи, коли Валенті підніме оніксовий погляд. Однак він залишався нерухомим та зосередженим на якомусь документі, що лежав перед ним. Долоні спітніли, але я лише міцніше стиснула шкіряну палітурку записної книжки й зробила крок до його столу.

— Добрий вечір, Германе! — мій голос трохи тремтів.

Я зупинилася навпроти нього.

Полковник важко зітхнув, явно засмучений моїм вторгненням, кинув документ на стіл і відкинувся на спинку крісла. Склавши руки на грудях, він глянув на мене.

— Ви справді вважаєте, що цей вечір добрий? - саркастично уточнив він.

Темний погляд швидко ковзнув по мені.

На кілька секунд я затримала дихання і, особливо не вникаючи в сенс слів Германа, насолоджувалася його голосом.

— Вважаю, що цей вечір точно краще, ніж вчорашній, — посміхнулася я. — Адже минуло сім вечорів, і я нарешті бачу вас та розмовляю з вами.

Очі-оникси розширилися від подиву, але не стали мʼякшими. Навпаки, стали ще суворішими.

Злякавшись, що зараз провалю відповідальне завдання через свою емоційність, я рішуче зробила крок уперед і поклала на стіл перед полковником розкритий блокнот.

Він не ворухнувся. Декілька секунд він блукав поглядом по стовпцях імен солдатів, напевно зустрічаючи знайомі. Здавалося, зупинився час, поки я чекала хоч якогось натяку на реакцію найстриманішої людини цієї планети. Нарешті, Валенті обережно простяг руку до блокнота та закрив його. Потім погладив чорний фоліант і відсунув у мій бік.

Свою рішучість я тримала вже обома руками. А вона все настирніше намагалася втекти з кожною секундою його байдужості.

— Передайте Вільгельму, що він — цілковитий ідіот, — раптом пролунав низький голос полковника, і він знову зосередився на документі.

— Ви переглянули лише сторінку, - мій голос трохи тремтів, але відступати я не збиралася. — Прошу вас, вивчіть решту всіх записів.