ЧАСТИНА 6 БРАНЕЦЬ РОЗДІЛ 48 Колір свободи

Припустимо, ми залишимося в живих; але чи будемо ми жити?

Еріх Марія Ремарк,

"На Західному фронті без змін"

Теперішній час

Якщо я заплющу очі, то почую шум непокірного прибою. Якщо прожену думки, то почую, як дощ стукає по металевому даху автомобіля. Якщо перестану плакати, згадаю, як завиває січнева хуртовина.

Якби я повернулася в минуле, то все повторила б знову. День за днем. Рішення за рішенням. Я б нічого не змінила. Насолоджувалася б тим світом, навіть знаючи, що гублю все навкруги.

Стомлена думками, гнана минулим, я лежала на іржавому й хисткому ліжку та дивилася в стелю своєї в'язниці. На ній сорок дві тріщини, чотирнадцять неповторних візерунків павутиння та дюжина павуків.

Вітер сьогодні особливо сильно врізався у кам'яні мури. Наполегливі пориви проникали в стулки старої віконної рами й ворушили порошинки. Вони безтурботно танцювали в мізерних променях сонця, змушуючи милуватися ними.

Я видихнула та заплющила очі. Потрібно поспати. Сон – мій порятунок від сьогодення. Моя машина часу. Зараз я засну й повернуся туди — до того всесвіту, де поряд зі мною був він, як цілий натхненний світ, серед жорстокої війни.

***

Минуле

Я накинула каптур і вийшла з автомобіля, спираючись на руку Вільгельма. Нещодавній дощ навіював тугу та огортав вогкістю. Я сильніше укуталася в плащ, відчувши простиглий вітер.

Вільгельм підбадьорливо стиснув мою долоню та повів вузькою лісовою стежкою, оточеною високими соснами.

— Нам щоразу доводиться міняти місце зборів, — тихо говорив він, рухаючись попереду.

— Як же ви пам'ятаєте місця, в яких були?

— Залишаємо мітку.

Я дивилася на його спину в чорному мундирі офіцера комітаджів, де від ворота та до плечей з погонами йшов хитросплетений візерунок із золотих ниток. Він рухався впевнено, ніби проходив цей шлях неодноразово.

— І яка у вас мітка? - поцікавилася я.

Капітан кинув на мене погляд через плече.

— У нас, Кристіано, - поправив він і зупинився.

Я наздогнала його, вичікувально дивлячись у вічі. Віль усміхнувся й кивнув головою у бік багаторічного стовбура сосни, поряд з нами біля стежки. Перевівши на нього погляд, я шукала чогось неприродного, створеного людиною, яка належала до таємного суспільства.

— Нічого не бачу, — здалася я.

Вільгельм посміхнувся:

— Так і має бути.

Він підвів мене ближче до старого дерева й знову заговорив:

— Чи ти знаєш, як виглядає наш символ? Яким знаком ми відзначаємо себе?

Я хитнула головою.

— Ну, а символ Кайзера ти пам'ятаєш?

У пам'яті відразу спливли картинки з похмурим грифоном, що розправив чорні крила.

— Ми не стали хитрувати й створили аналогію символу Кайзера, але з однією відзнакою.

Вільгельм підняв руку та торкнувся стовбура сосни на рівні своїх очей. Я простежила за його рухом і одразу побачила мітку.

— Кайзер ненавидить білий колір. Буквально, — тихо вів далі Віль. — Саме тому ми його й вирішили використати.

Ледве помітні обриси білих крил були намальовані крейдою на корі дерева. Поспіхом, квапливо та недбало, але помітно та символічно. А пройде дощ — і не залишиться жодного сліду.

— Отже, ви — «Білі Грифони»? — продовживши рух по стежці, спитала я капітана Дрейка.

— Ні, Кріс, — озирнувся він. — Ми — «Білі Грифони».

— Чому Кайзер ненавидить білий колір? - знову порушила я мовчання. — Чи є хоч одна правдива версія з тих, що спливали в Мережі?

— Є, звичайно, — озирнувся Віль. — Але її знає лише Кайзер.

***

Під кроною соснового лісу, серед дерев із столітньою історією, на невеликій галявині з чагарниками, що впевнено та непокірно росли, зібралися сміливі чоловіки. Воїни, які не вірять своєму цареві. Солдати, які смертельно розчарувалися у своєму командирі. Бранці, які прагнуть свободи.

І серед них — чужинка. Вона прийшла не для того, щоб вивідати їхні секрети та спрямувати зброю в їхні серця. Вона прийшла до них, бажаючи тієї ж волі.

Її обличчя приховувала маска, але далеко не проста і згубно небезпечна. Її маска дволика: два шари, дві шкіри, дві долі. Одне серце... Моє серце.

Вільгельм сидів у центрі кола чоловіків у чорній формі. Загалом тут було тридцять два офіцери найвищого рангу без чорних символів на обличчях. Я познайомилася з ними тиждень тому, на дні народження полковника Валенті.

Це були мої другі збори. Так, я вела ще одне таємне життя, але тепер ховалась від Германа. Як же інакше? Він не залишив мені вибору. В мені вирує сильне бажання допомогти і горіла впевненість, що все вийде.

Кожен із офіцерів брав слово і робив свого роду доповідь про виконану роботу. Я розташувалася поряд з Вілем, на одній із колод, які тут використовувалися замість стільців.

— У тринадцятому піхотному полку східного фронту п'ятнадцять офіцерів відкрито висловили своє невдоволення наказом Кайзера і чинили опір його виконанню, — рапортував черговий мирмідонянин — полковник Денніс Раске. — Вони вже третій день під арештом. Їх морять голодом і катують. Потрібно щось зробити, інакше ми втратимо досвідчених командирів та дозволимо залякати їхніх солдатів.

— Я чув про цей інцидент, — кивнув Вільгельм. — Сьогодні поїдуть за ними. Якщо все пройде без перешкод, то завтра слід поширити інформацію про їх порятунок, але не відкрито лише серед тих, хто налаштований на опір.

Доповідач залишився задоволеним та сів на своє місце. Тут же піднявся той, хто був поруч, — полковник Кіт Брун.

— Як твоя поїздка до Бірми, Кіте? — спитав його Вільгельм.

— Продуктивно, — усміхнувся той і пірнув рукою в нагрудну кишеню. Вийняв звідти маленький блокнот, розкрив його і продовжив:

— На Далекий Схід великих ставок не роблять, тож туди фінансування майже не надходить. Там усі злі, голодні і, головне, страшенно розчаровані. Я запросив у місцевий паб із дешевим на смак, але безсовісно дорогим пійлом усіх, хто здався мені найбільш агресивно налаштованим проти Кайзера. І їх виявилося понад сотню.