РОЗДІЛ 47 Зречення

Перші промені сонця ковзнули у вікно кімнати й лягли на подушку поряд зі мною. Крізь сон я відчула якусь нову емоцію. Вона проникла до свідомості, порушила забуття та змусила серце забитися швидше.

Я розплющила очі. Вранішнє світло висвітлювало знайомий інтерʼєр. Все як зазвичай. Все так, як я нещодавно звикла. Але знову це дивне почуття... Воно змусило мене сісти в ліжку та спробувати пригадати, з якою думкою я засинала вчора.

Я ковзнула на холодну підлогу й накинула кремовий халат. Він занадто довгий, тому доводилося трохи притримувати його під час ходьби. Намагаючись безшумно рухатися, я навшпиньки вийшла зі спальні.

Я вже дісталася до центру іншої кімнати, коли голос, що пролунав за спиною, змусив підстрибнути від несподіванки:

— Даремно стараєтесь. Я вже давно не сплю.

Я різко повернулася, змусивши шифон вихором закружляти біля ніг. Шалений ритм серця гуркотом віддавався у вухах.

— Вірніше, ще не сплю,— замислившись, додав полковник Валенті й сьорбнув напій медового кольору з низької кришталевої склянки.

Я помітила, що Герман, який розвалився в кріслі навпроти мене, мав досить пом'ятий вигляд: кошлате волосся, темна щетина й наполовину розстебнута біла сорочка, яка виднілася з-під недбало накинутого мундира...

Брутальний вигляд полковника був незвичним, новим. Чи це відлуння вчорашніх подій, які теж нові та незвичні? Можливо це не він змінився, а мій погляд на нього. Ні, ці зміни не зіпсували Германа та моє відношення до нього.

Хм, а хіба цього чоловіка можна чимось зіпсувати?

— Ви ще не лягали? — ніяково спитала я, намагаючись вигнати з думок події вчорашнього вечора. Так ось що мене розбудило!

— Ні, — зітхнув полковник, повільно окидаючи мене темним поглядом. - Останнім часом в мене погано зі сном.

Я терпляче чекала, коли його очі знову піднімуться до мого обличчя. Зміна в ньому була помітною, тільки не могла зрозуміти, на краще вона чи навпаки. Достеменно знала одне — зараз він так само хвилює й бентежить мене, як учора. Точніше, як завжди.

— Чому ж так? — насторожено спитала я, особливо не замислюючись про нитки розмови.

Валенті, трохи помовчавши, гірко посміхнувся.

— На це є причини.

Він так дивився, ніби давав зрозуміти, що частина цих причин — це я.

— Шифон цього відтінку вам до лиця, — сказав Валенті.

Збентежена та спантеличена, я гарячково намагалася повернути собі тверезий розум.

— Дякую! — сипло відповіла я, усвідомлюючи, що стою перед чоловіком із скуйовдженими кучерями та заспаними очима.

Він поставив склянку на стіл і підвівся, трохи похитнувшись. Скуйовдив волосся й провів долонями по обличчю. Вчора ці руки так міцно притискали мене, поки губи пристрасно цілували…

— Що ви бажаєте на сніданок? — надто бадьоро й з дурною усмішкою спитала я.

Герман різко підняв голову та глянув на мене напруженим поглядом. Кривий усміх розтягнув його чуттєво окреслені губи.

— А що ви можете мені запропонувати?

Я часто заморгала:

— О… омлет?

Він хмикнув, заплющив очі й помасажував перенісся, чомусь посміхаючись. А мене не залишало відчуття, що ми одними словами говоримо про різне.

— Ні, на це я не маю апетиту, — шумно видихнув полковник.

Я відкрила було рота, щоб запропонувати альтернативу омлету, але він жестом зупинив мене:

— На їжу, в принципі, у мене немає апетиту.

— Як знаєте, — знизила плечима я.

Незграбно попленталась до кухонного столу, дістала банку з кавовими зернами та почала готувати міцний еспресо.

Намагаючись зосередитись на своєму занятті, я проганяла від себе думки, які вчора заважали засинати. Нині вони відчувалися особливо гостро. Спогади так і горіли неоновим світлом. Я його цілую... Відчуваю його дихання на своїй шиї... Тремчу від дотиків його рук і втрачаю розум від близькості...

Я завмерла. Мої відчуття стали схожі на оголені дроти. Серце навернуло шалений ритм. Дихання застрягло десь у гортані. Адже я гостро відчула подих Германа на своїй потилиці. Він непомітно підійшов і став за моєю спиною, майже впритул.

— Мені подобається ваше волосся, — тихо зізнався полковник Валенті.

Я здригнулася, відчувши дотик його руки. Він обережно погладив мої сплутані локони.

Від хвилювання я боялася навіть дихати, щоб не злякати, щоб не порушити цю мить. Ніби рідкісної краси метелик сів мені на плече, і я хотіла якомога довше ним милуватися.

— Неначе мільйони крихітних відблисків заплутались серед цих завитків. Вони ніби виткані з шовку та відбивають тисячі відтінків сонця, — хрипко продовжив Герман і переклав мої локони на ліве плече.

Тепер я відчула його гаряче дихання на шиї. Хвилину тому мені було прохолодно, зате тепер наче палала від спеки.

Щось холодне ковзнуло по шиї. Я здригнулася й опустила очі. То був мій кулон — полковник одягав його знову. Мої пальці машинально торкнулися безцінної прикраси. Як йому вдалося знайти його в темряві серед трави?

— Я розкрив секрет вашого аромату, — прошепотів він. — Уся справа в жасминовому маслі, вірно?

— Т-так.

Я відчула, як його щетина торкнулася моєї шиї з правого боку. Мурашки вмить покрили всю шкіру. Дивлячись прямо перед собою, я бачила відображення полковника у віконному склі.

— Вів'єн, пробачте мене! — з відчайдушною ніжністю сказав Валенті.

Серце затремтіло та застигло. З ним завмерло дихання, вивітрилися думки. Герман поклав руки мені на плечі, утримуючи від спроби обернутися, уткнувся чолом у мою потилицю й почав говорити тихо та проникливо, ніби довіряв найболючіший секрет:

— Учора я дивився на вас весь вечір. Бачив сотню ваших усмішок, заздрив жартам, які викликали ваш сміх, і помічав, як ви поправляли волосся, щоб приховати збентеження. Я спостерігав, як ви танцювали та зачаровували собою кожного з чоловіків. І скаженів. — Він судомно втягнув повітря та стиснув пальці на моїх плечах. — Дивився на вас і розумів: кожен із них гідний вас більше, ніж я.