РОЗДІЛ 45 Протистояння

Пригнічені емоції заважали нормально дихати. Я вибігла на ґанок, над яким жахливо майорів чорний прапор кайзерівської влади. Прохолодне повітря осінньої ночі марно намагалося охолодити вогонь сорому на моїх щоках, а пальці стискалися і розтискалися від почуттів.

На майданчику було безлюдно, але за спиною вже наближалися чиїсь швидкі кроки. Намагаючись прогнати смерч спогадів про щойно пережиту розмову з Валенті, я озирнулася. Внизу стояв автомобіль полковника — тонований позашляховик на великих колесах. Я могла впізнати його навіть за звуком двигуна. Біля капота курив водій Хартмут. Він помітив мене й запитливо підняв брови.

Я злякано відвела очі, гарячково думаючи, що робити далі. Виїхати однією, не чекаючи Валенті?

— Сідайте в авто! — несподівано пролунав його голос-гарчання за спиною.

Я підстрибнула від несподіванки. Але обернутися не встигла, він уже стиснув моє плече й повів униз сходами. Обурення клекотало в мені, подібно до лави, яку нещодавно вивернув вулкан. Шампанське посилювало запал і надавало сміливості.

Полковник же виточував есенцію гніву. Його пальці міцно стискали мою руку, спричиняючи біль. Він мовчки простягнув розкриту долоню напруженому водієві, і той швидко вклав у неї ключі від автомобіля. Віддавши честь, Хартмут відступив убік.

Валенті відчинив передні пасажирські двері та майже заштовхнув мене на сидіння. З силою закривши її, він обійшов авто й сів за кермо, впевнено вставив і повернув ключ запалення. Двигун одразу обізвався. Вивернувши кермо, він натиснув на педаль газу, і машина рвонула з місця.

Мене відкинуло на спинку сидіння. Випроставшись, я знову подивилась у бік полковника.

Точений профіль дихав мужністю й темрявою, тією самою, що сміливо поглинала світло, проганяючи сонце. Він її володар. І я його розлютила. Ця агресивність наповнила салон автомобіля та змушувала інстинктивно втиснуться в сидіння. Зсунуті брови Валенті створили подвійну складку над переніссям, блискучий чорний погляд зосередився на дорозі.

Автомобіль швидко летів нічними вулицями міста з темними стінами та бездушними вікнами. За хвилину з'явився ліс, що став двома непроглядними стінами по обидва боки. Тільки повний місяць торкався його гілок, несміливо проникаючи крізь них. З кожною секундою мовчання нервова вібрація у тілі посилювалася.

— На кого ви більше лютуєте, Германе? — Я першою не витримала його мовчазного тиску.

Він на мить опалив мене поглядом і знову глянув на дорогу. Відповідати він відмовився.

— На мене? За мої старання вжитися у роль вашої кузини? — тремтячим голосом питала я. - Чи на себе? Адже стає все складніше гнати від себе розуміння: настав час щось робити, а не покірно виконувати жахливі накази цього чудовиська?

Валенті різко повернув кермо, і мене відкинуло вбік.

Проте буря всередині лише розігралася ще більше. Емоції перетворилися на торнадо, яке збільшувало свою силу з кожною секундою його похмурого мовчання.

Так, цей чоловік втілював страх, підкоряв своїй волі одним поглядом. І мені було б зручно здатися й мовчки чекати свого «порятунку». Але все всередині кричало, що потрібно вибирати інший шлях.

— Ви ігноруєте мене, адже я для вас ніхто! — злегка тремтячим голосом говорила я. — Але ж ваша сестра теж просить боротися! Вона благає вас не бути його рабом!

— Ви переходите межу, Вів'єн! - прогарчав він.

Відчуття загрози холодком пройшло по спині. Я нервово облизала пересохлі губи, стиснула руки на колінах. Ні, не здамся.

— А ви плутаєтесь у словах! - рішуче сказала я, дивлячись на його профіль, де на скроні вже помітно пульсувала вена. — Ви кажете, що ненавидите Кайзера й бажаєте його смерті. Тоді чому відступаєте? Чи не наважуєтеся прийняти бій, знаючи, що ми підтримуємо вас? Що за вашою спиною тисячна армія вірних…

— Ми?! — подібно до грому пролунав голос полковника. — Хто це «ми», до яких ви відносите себе?! Комітаджі? Чорномундиривці?

Він стиснув кермо з такою силою, що зблідли кісточки його пальців. Але на мене не дивився.

— Цілком забули, хто ви така й як тут опинилися! — Валенті вміло пригнічував силою свого голосу, не підвищував його, а майже ричав. — Немов засліпли, перестали бачити все, що відбувається довкола! Ви не вбачаєте війни, в якій гинуть ваші друзі! Гинуть від моїх рук!

Валенті з силою вдарив кулаком по керму. Я здригнулася.

— Навпаки, Германе! — трохи хрипко заговорила я. — Тільки нещодавно я нарешті ясно побачила, хто ви насправді. Зрозуміла, навіщо тоді допомогла вам бігти з полону, чому повірила та що маю зробити, перебуваючи тут…

— Прокляття! Я – не герой, Вів'єн! — закричав він і скуйовдив однією рукою своє чорне волосся. — І в мені нема нічого схожого на геройство! Я нікого не можу врятувати!

— Тоді навіщо обіцяєте мені спасіння? — дивлячись на нього, спитала я. — Обманюєте, Германе? Себе чи мене?

Полковник різко натиснув на гальмо, і мене знову смикнуло вперед.

Я швидко випросталася, прибираючи впале волосся з обличчя. Ми під'їхали до будинку, де жили всі ці дні. Зараз він сховається у своїй кімнаті, і ми знову гратимемо в мовчанку.

— Виходьте з машини, Вів'єн! — наказав Валенті, не дивлячись у мій бік.

Ну ні! Я сита його стриманістю та звинуваченнями. Втомилася вигадувати відповідні слова, щоб краще вибачитися за свої помилкові висновки на його рахунок.

— Ви маєте рацію, я випила занадто багато шампанського, — випалила я, намагаючись порозумітися по кожному пункту, який привів його в осатанілість. — Усі ваші офіцери дуже уважні та приємні. Я не намагалася з ними фліртувати, і мені шкода, що так здалося збоку.

— Все. Я зрозумів. Йдіть! — Від його голосу віяло зимовим холодом.

Я заперечливо хитнула головою, хоча полковник дивився тільки вперед і двигун не глушив.

— Вільгельм не виявляв інтерес до мене. Такого роду. Сьогодні це сталося вперше. У будь-якому разі я не дозволила б поцілувати мене…