РОЗДІЛ 43 Вечір у забороненому стилі

Я витерла сльози й акуратно склала останній лист Кристіани Валенті, сховавши його у конверт. Через півгодини мені потрібно бути готовою до святкування дня народження свого «кузена» та «брата», а я все ніяк не могла зібратися з силами, щоби переодягтися.

Із зусиллям піднявшись на ноги, я поплелася в кімнату й відкрила вбиральню, наповнену речами, які належали дівчині, чиї листи я щойно прочитала.

Я вбралася в напівприталену шовкову сукню молочного кольору до колін з глухим коміром, вузькими довгими рукавами, розшитими золотистими нитками на манжетах, і глибоким фігурним вирізом на спині, також прикрашеним візерунковою вишивкою. Я швидко розчесала хвилясте волосся й злегка підфарбувала губи темно-червоною помадою.

Ох, як же я сумувала за цим процесом! Наче з минулого життя повернулася забута навичка — наносити яскравість на уста.

Руки тремтіли від хвилювання перед майбутньою зустріччю з полковником Валенті та його мірмідонянами. У голові повчання Вільгельма змішалися з уривками з листів Кристіани. Сумбурні думки заважали зосередитися на зборах та підготуватися до своєї подвійної ролі.

Серед усіх цих почуттів та роздумів височіло єдине бажання, що перевершувало своєю міццю всі інші. Я хотіла поговорити з Германом. Потребула цього.

Нарешті почувся звук автомобільного двигуна. Цього разу я знехтувала звичкою ховатися, а навпаки, вийшла на поріг.

Чорні очі полковника зустрілися з моїми через лобове скло машини. Він відчинив двері та вийшов. Його голова була не вкрита кашкетом, а комір білої сорочки з чорною краваткою незвично сяяв з-під парадного мундира.

Я швидко збігла східцями, відчуваючи несамовиту жагу поговорити з ним. Але завмерла, побачивши, як відчинилися бічні дверцята й зʼявився Вільгельм з широкою усмішкою на обличчі. На ньому також була чорна офіцерська форма та біла сорочка.

У машині залишився лише водій полковника, який, дивлячись уперед, продовжував стискати кермо.

— Катріна, ти сама чарівність! — надто голосно проголосив Вільгельм і перший підійшов до мене.

Він потягнувся до моєї руки та поцілував її, викликавши в мене легке збентеження.

— Дякую, — несміливо відповіла я та посміхнулась у відповідь.

Дрейк відступив убік, пропускаючи мене до «брата», який з прісним виразом  обличчя спостерігав за цією сценою, відчинивши задні двері машини.

— З днем ​​народження, Германе! - видихнула я, заглядаючи в безхмарну ніч його очей.

Валенті ліниво ковзнув оніксовим поглядом на моє обличчя, сукню й кінчики кремових туфель, а потім різко повернувся до очей.

— Дякую, — відлунням відповів він.

— Так, нас вже зачекалися! — втрутився Віль і підштовхнув мене до сидіння, а потім розташувався поряд.

***

Місцем для святкування стала офіцерська їдальня у величному триповерховому будинку, де розташувався штаб комітаджів. Високі вузькі вікна першого поверху потопали серед колон, що тяглися до даху. Два яруси сходів вели до входу. Перший сходовий проліт перетворювався на прямокутний ґанок, на верхівці якого громадилися три прольоти кам'яних східців з двох сторін.

Цю красиву архітектурну споруду можна з упевненістю назвати сучасним палацом. Вона заслуговувала на захоплення та дарувала естетичну насолоду. Ось тільки думка про те, кому вона тепер належить, затьмарювала ці почуття.

Наш автомобіль зупинився біля масивного ґанку. Сутінки почали густішати, і перший поверх вже гостинно осяяло світло, яке струменіло з високих вікон холу.

Вільгельм подав мені руку, допомагаючи вийти з автомобіля. Я неохоче прийняла його допомогу, поки ще одна надія на розмову з Германом вмирала в конвульсіях всередині мене. Він не промовив жодного слова, поки ми їхали, і тепер мовчазно йшов поруч, прямуючи до сходів ґанку. Вже біля самих дверей я відчула, як він стиснув мій лікоть.

— Вільгельме, ми затримаємось на кілька хвилин, — пролунав голос Валенті над моєю головою. — Нам із кузиною треба дещо обговорити.

Вільгельм зрозуміло кивнув.

— Тільки не надто затримуйтесь. — І він швидко піднявся численними кам'яними сходами.

Полковник продовжував стискати мій лікоть, поки його друг не зник за масивними дверима парадного входу. Потім підштовхнув мене до першого ярусу сходів і не відпускав, доки ми долали його.

— Вів'єн, ви готові до того, що загальна увага на цьому вечорі буде спрямована у ваш бік? — тихо спитав він мене.

Як же складно відповідати на його запитання, одночасно намагаючись ігнорувати жар, що виходить від його пальців, які все ще торкалися мене,  серце, що хвилююче стукало, і шалений ритм пульсу, що вже віддавав в перетинках вух.

— Це найлегше випробування з усіх, які були чи будуть, — тремтячи, відповіла я.

Ми зупинилися на першому прольоті. Полковник повів мене до виступаючої колони, яка відкривала низку наступних щаблів. Я слухняно встала за нею, опинившись прихованою від очей тих, хто визирне в одне з вікон або вийде на ґанок.

Я повернулася до Валенті та подивилася на його обличчя. При світлі дня, що минав, його похмура краса викликала особливе захоплення й вивітрювала думки з голови.

— Вам доведеться відповісти на безліч запитань щодо мене та моєї родини, — продовжував він, ніби бажаючи налякати мене. —  Будь ласка, відповідайте коротко та неоднозначно, а краще уникайте тривалого спілкування з одними й тими самими людьми.

Я кивнула, кусаючи губи від бажання сказати йому про листи й почуття, які долали мене з непохитною силою.

— Вільгельм постарається не відходити далеко від вас, щоб допомагати уникати особливо нахабних, — зрушивши брови, говорив Валенті. — Тут кількість чоловіків значно перевищує кількість жінок, тому добиватися вашої уваги особливо наполегливо…

— Я їх прочитала! — палко видихнула я та наблизилася до нього ще на крок, щоб говорити максимально тихо.

Полковник різко вдихнув і замовк, затягуючи мене в космос своїх чорних очей.