РОЗДІЛ 41 Одна з них

Я вдивлялася в сутінки, які перетворили сіре небо на чорну млу, що загрозливо нависала над лісом і горами. Останніми днями зустрічати ніч стало моєю традицією — не зовсім приємною, але необхідною.

Мій символ минаючого дня, як ще одне прожите життя. Кремація безцільно зникаючих хвилин.

Три дні самотності. Без книг та Германа.

Він йшов, ледве небо чіпав світанок, і приходив, коли ніч причаровувала світ. Я точно це знала, бо прокидалася щоразу, почувши приглушені кроки за стіною.

Гостра потреба вийти до нього й ще раз вибачитися щоразу ставала сильнішою. Я жорстоко образила гідного чоловіка. Почуття провини пригнічувало, а спогади продовжували докоряти й звинувачувати. Туга за нашими бесідами перетворилася на тортури. Мені хотілося розповісти йому навіть про це.

Але я залишалася лежати в ліжку й дивитися в стелю, прислухаючись до того, як полковник за стіною намагався рухатися безшумно. Обхопивши себе руками, я дивилася на ліс, який перетворювався на жахливу темряву, вливаючись у ніч.

Військова кампанія Валенті була безпрограшною. Він впевнено просував армію Кайзера все глибше й глибше в країну Великославію, яка колись була мирною та безтурботною. В мою країну…

Союзники, як справжні зрадники, продовжували тримати нейтралітет, нехтуючи всіма домовленостями. Вони витрачали всі сили на оборону своїх земель, спокійно спостерігаючи, як колись могутню державу затягувало в чорне багно диктатора Кайзера.

Щодня це показували у новинах телеканалу Пантеону. І щоразу я роняла сльози. Біль, безсилля, відчайдушна жага щось зробити охоплювали смерчем і кружляли, кружляли, кружляли… До нудоти, до непритомності.

Я боялася, що збожеволію. З одного боку. А з іншого – сподівалася на це. Адже мала надію, що у божевіллі причаївся мій бажаний спокій.

Я — егоїстка, без честі та совісті, слабка та дурна. Бо жила бездією, стояла та дивилася на ніч, що поглинала світло й мене заразом.

***

— Кристіано?

Голос капітана Дрейка слабко лунав через скляну стіну, за якою я ховалась. Він повільно ходив по будинку, поки я, важко дихаючи, таїлася від нього.

Чому він тут? Де Герман? О Боже, з ним щось трапилося?

— Мені треба з вами поговорити! — вів далі Вільгельм. — Я прийшов один, і вам боятися нічого! Хоч якби я був зрадником, саме так би й стверджував…

Невже його прислав Валенті, бо не може прийти сам? Пульс стривожено вибивав ритм, поки паніка строчила страшні думки й малювала такі ж картини до них. Не витримавши, я кинулась до виходу зі схованки.

— З ним все гаразд? — майже скрикнула я, з'являючись за спиною офіцера.

Той здригнувся від несподіванки й різко обернувся. Його погляд встиг схопити дзеркальні двері, що безшумно ковзнули на місце.

— Неймовірно! - видихнув він з усмішкою. — Дуже продумано!.. Ох, так, з вашим братом все добре.

Полегшення впустило повітря в легені, і я мимоволі посміхнулася його словам.

— Герман заборонив мені покидати цей прихисток, якщо замість нього прийде хтось інший, — з побоюванням пояснила я. - Він знає, що ви тут?

— Так, він дозволив мені відвідувати вас, — ширше посміхнувся капітан. — Вибачте, що стривожив, але я не маю вибору. Мені потрібна ваша допомога.

Я знову насторожилася.

— З ним щось трапилось?

— Так, — уже без посмішки відповів Вільгельм. — Його змушують брати участь у цій війні, застосовуючи жорстокий шантаж.

Дрейк дивився мені прямо в очі, ніби намагаючись поринути у думки, розгадати почуття й знайти підтримку. Але йому не властива така проникливість, яку має Герман. Це й стало моїм порятунком.

Я махнула рукою у бік столу, запрошуючи офіцера.

— Бажаєте кави або чаю?

Він прийняв запрошення пройти й рушив до одного з стільців.

— Ні, наступного разу. У мене до вас розмова надзвичайної важливості, і я маю встигнути до приходу Германа.

— Чому? — стривожилась я.

— Коли я закінчу, ви зрозумієте причину.

Ми сіли один навпроти одного. Пригнічуючи черговий напад хвилювання, я вичікувально дивилася в зелено-карі очі молодого офіцера.

— Кристіано, — почав він і, здається, не помітив, як я стрепенулась від звуків чужого імені. — Спочатку я пропоную перейти на «ти». Як ви на це дивитеся?

— Із задоволенням, - посміхнулася я, бажаючи перейти до справи якнайшвидше.

Вільгельм задоволено кивнув і почав:

— Ти знаєш, як Кайзер та його поплічники називають офіцерський склад групи армій Германа?

Я невпевнено кивнула головою:

— Мірмідоняни.

Дрейк здивувався, але одразу ж продовжив:

— Тоді ти також знаєш, що це були воїни Ахіллеса, які виконували лише його накази й не корилися царю Агамемнону. Нас так прозвали тому, що ми готові боротися пліч-о-пліч з Германом, вірні тільки йому та готові йти тільки за ним. Не за царем, а за нашим полководцем. Розумієш?

Я повільно кивнула, не приховуючи свого подиву.

— Ми всі втомилися, Кристіано, — серйозно вів далі капітан. — Втомилися від війни та порожніх обіцянок. Ми розуміємо, що йти за Кайзером — це рити власну могилу своїми ж руками. Тому мірмідонян стає дедалі більше.

Я уважно вслухалася в кожне слово офіцера, здолана почуттям, ніби мене посвячують у таємне товариство, про яке я до цього моменту тільки мріяла.

— Твій брат — герой і талановитий полководець, за яким хочеться йти. Все більше воїнів дивляться на нього, перш ніж виконати наказ Кайзера.

Мені відразу згадалася сцена з нагородження, коли стрій віддав честь тільки після того, як це зробив Валенті. А я ж думала, що мені здалася ця зухвалість.

— І вам не страшно? - видихнула я.

— Безмежно страшно! - просто відповів Вільгельм. — Але цей страх приємний, він спонукає діяти всупереч усьому. Він робить із звичайних солдатів героїв, які знають, на що йдуть, та чітко розуміють, чим жертвують.

Змішане почуття гордості та натхнення сколихнуло свідомість. Я передчувала це. Теж бачила у Германі того самого героя, який здатний перемогти підступного лиходія.