РОЗДІЛ 39 Сотня та одна похибка

Він так і не повернувся.

Я лежала без книг і без сну, рахувала хвилини до світанку. Біль почав катувати голову ближче до ранку, нав'язливі й сумбурні думки не покидали свідомість. Губи пам'ятно горіли від його дотиків, шкіра ще пам'ятала торкання його рук.

Невже це сталося насправді? Яка ймовірність того, що я задрімала за книгою й мені наснився сон, у якому полковник скинув пута аристократичної стриманості та перетворився на фатального спокусника?

Прикривши очі, я шумно видихнула.

В тому, що Герман Валенті може снитися в такому образі, немає сумнівів. Як і в тому, що вчора він справді несамовито цілував мене, розбурхуючи почуття, які я ретельно ховала.

Чому ж я боюсь?

Відповідь теж дуже проста й зрозуміла, без перебільшень та надуманої проблеми. Мені страшно закохатися в чоловіка, не кохати якого — неможливо.

До вчорашнього дня мене п’янили його очі, заворожував його голос, хвилювала зовнішність... Але межа перетнута, кордон залишився позаду. Полковник показав мені, наскільки сильними та нестримними можуть бути почуття. І дав зрозуміти рівень моєї наївності, те, наскільки я далека від зрілості, незважаючи на зазначений у документах вік.

Світанок освітив небеса. Машина по нього так і не приїхала. Будинок так і залишився — тихим та бездушно порожнім.

Змучена та знесилена, я провалилася в бунтівний сон. Там я розмовляла з Валенті й намагалася переконати його в чомусь. Щоразу, коли починала говорити з ним, слова забувались, а думки розбігалися. Все як і в житті.

Ближче до полудня я сповзла з ліжка. Випила чай та прийняла душ, сподіваючись, що відчую себе бадьоріше — але на жаль.

На очі попався кітель полковника, що лежав на кріслі. Я несміливо рушила до нього. Холодна, чорна тканина була приємною на дотик. Провівши по ній рукою, я відчула щось дивне, чуже, порочне. Крижаний метал його нагород опалював і повертав у реальність, змушував розум вигризати у свідомості його ім'я та звання.

Я почала прибирання. Вимила підлогу та посуд. Трохи причинила вікно, щоб впустити свіже повітря осені. Втомилася… Сіла у крісло перед вікном з видом на дорогу, якою завжди їде його автомобіль, і почала чекати.

Я вже знала, що маю сказати. Залишилося тільки підібрати правильні слова й не забути їх, зустрівшись із його темним поглядом.

***

Полковник переступив поріг будинку, коли сутінки опустилися на землю.

Чорні очі миттю вп'ялися в мене й збили дихання. Рішучість вислизнула безповоротно, дозволяючи спогадам про вчорашній поцілунок сколихнути свідомість. Вони рішуче наринули, і позбавили здатності нормально дихати.

Я запам'ятала, як полковник притискав мене до себе. Запам'ятала кожен досвідчений рух його губ. Запам'ятала запаморочливу теплоту від його близькості, гарячого дихання, від дотику до його грудей, плечей, шиї…

— Вам слід бути обережнішою й не зустрічати мене на порозі, — суворо зауважив він, повертаючи мене до сьогодення. — Я можу знову прийти не сам.

Герман Валенті виглядав змученим. Під очима лягли темні тіні, похмурі брови видавали поганий настрій. Він був одягнений у чорну польову форму, в якій тренуються на полігоні: штани з безліччю функціональних кишень та вкорочену куртку. Пройшовши до кімнати, він зняв кепку й провів рукою по темному волоссю.

— Я побачила у дверне око, як ви вийшли з автомобіля. Тому не стала ховатися, - зрадливо тремтячим голосом видала я виправдання.

Валенті задоволено кивнув і рушив до кухонного столу. Діставши з верхньої полиці чисту склянку, він, відкривши кран, підставив його під стрімкий потік води й наповнив, потім підніс до рота та осушив. Знову наповнив, але випив лише наполовину. Поставивши склянку на стіл, полковник повернувся до мене.

Оніксові, стривожені очі зловили мій погляд.

— Вів'єн, - здавлено пролунав його голос. - Пробачте мене.

Я з силою вдихнула.

— Германе, ви не повинні вибачатися, — нерішуче почала я, відчуваючи, як спітніли долоні.

Він різко зсунув брови.

— Чому?

Я боляче куснула губу й витерла долоні об сіру спідницю. Трохи рушила уперед, наблизилася до нього й знову зустрілася з ним поглядом.

— Я знаю, що дала вам привід сприймати мене як втілення наївності. Переконувати у протилежному не смію, адже це правда.

Полковник зосереджено спостерігав за мною. Я наблизилася до нього, скорочуючи відстань між нами до кількох кроків.

— Але все ж у мене склалося розуміння деяких відносин між чоловіком і... жінкою.

Ох, якби тільки голос не так сильно тремтів!

— Вів'єн, - застережливо покликав він.

Я зупинила його жестом, піднявши долоню вгору.

— Ви кілька разів рятували моє життя, а зараз дуже ризикуєте, намагаючись вивезти мене звідси, — продовжила я, дивлячись в його вугільні очі. — Я чітко усвідомлюю, що маю віддячити вам якимось способом. Тим єдиним, яким можу.

Все. Сказала.

Я шумно видихнула й зрозуміла, що не відчула жодної краплі полегшення, хоча робила впевнені ставки на це.

Валенті мовчав і не рухався. Він ніби став однією з кам'яних статуй, які я бачила на ілюстраціях в енциклопедіях з мистецтвознавства. Його очі тривожно розширилися, але це не заважало йому бути схожим на «Давида» Мікеланджело.

— Вибачте, що я так довго змусила вас чекати, - безглуздо пробурмотіла я й зробила ще крок до нього.

— Якого біса?! — раптом вигукнув полковник і різко відсахнувся, ніби я почала його опалювати. — Що за нісенітниця, Вів’єн?!

На шляху його відходу виник важкий кухонний стілець, і він шпурнув його у бік. Той із гуркотом вдарився об скляну стіну, і хвиля вібрації пройшла, здавалося, по всьому будинку й зачепила навіть скелю.

Я злякано заплескала віями, дивлячись на цей незрозумілий вибух його емоцій.

— Ви вважаєте, я хочу примусити вас до близькості як плати?! — його обурення палахкотіло в очах чорним вогнем. — На вашу думку, я — все той же закінчений моральний виродок?!