РОЗДІЛ 38 Раптова магія

Я опинилася у невагомості, десь на межі двох світів, які раніше навіть не мріяли з'єднатися.

Полковник підняв голову. Він зазирнув у мої очі. Чорний морок його погляду поглинав з жадібністю й благанням зголоднілого звіра. Його близькість тривожно розганяла кров по венах. Моє дихання стало непомітним і змішалося з його шумливими видихами, що були наповненні пряним ароматом сигар.

Я залишилася безмовною та нерухомою. І він сприйняв це як відповідь на невисловлене запитання й схилив голову набік, одночасно наближаючись до моїх губ. Інстинкт підказав мені заплющити очі, і я послухалася.

Полковник знову поцілував мене. Але інакше. По-справжньому. Уривчасті торкання були ніжними, але впевненими та позбавленими натяку на наївність. Він пробував на смак мої вуста, і, здавалося, з кожним дотиком вони подобалися йому дедалі більше. Він обережно ​​вивільнив свою долоню з моїх пальців і переніс її собі на ключицю, щоб я обняла його.

О Боже! Його — полковника Валенті! Який в одну мить зі стриманого та похмурого володаря легендарного прізвиська став пристрасним і досвідченим спокусником. Його губи, які так часто мені посміхалися й невдоволено підтискалися на публіці, зараз нестримно пестили, даруючи п'янке відчуття близькості.

Полковник обрушився на мене чуттєвим штурмом. З несміливістю та хвилюванням я торкнулася його шиї. Почула, як він судомно втягнув повітря, чим викликав нову хвилю тремтіння. Він притяг мене ще ближче. Так владно, як ще ніхто не наважувався. Його вимогливі губи чекали на мою відповідь, умовляючи відкритися, піддатися, здатися, щоб остаточно потонути.

Але я все ще приймала рішення, в якому з двох світів хочу опинитися. Все ще набиралася хоробрості й боялася злякати цю казкову близькість. Боялася того, що може бути після.

— Чому ви мене не зупиняєте? — простогнав Валенті невпізнаним голосом, не перериваючи поцілунку.

— Тому що боюся… — прошепотіла я правду розпухлими губами й тихо схлипнула.

Світ завмер, і я разом із ним. Полковник різко смикнувся від мене, ніби це я його відштовхнула. Мої руки, що тільки-но обіймали його, спустошено впали.

Я шумно дихала, дивлячись в оніксові очі, які наче стали вдвічі більшими. Його груди важко здіймалися, губи розпухли й почервоніли, ставши ще виразнішими, волосся втратило колишню акуратність.

— Прокляття! - видихнув він, відступаючи від мене ще далі. — Вибачте, Вів'єн! Прошу вас, вибачте! Я втратив контроль… Збожеволів!

Я мовчки дивилася на його каяття, остаточно переконуючись, що загубилася в глушині своїх почуттів.

— Ви тільки зробили те, що хотіли, — пробурмотіла я.

Він приголомшено підвів на мене погляд, продовжуючи важко дихати.

— Хіба це виправдовує мене? - зсунув він брови.

Я проковтнула ком, що раптово утворився.

— Хіба вам потрібне виправдання?

Валенті різко видихнув. Плечі опустилися, наче на них впав багатонний вантаж.

Але минула лише мить, і він знову розправив їх. Полковник став таким, яким я бачила його в репортажах. Сильним. Суворим. Неприступним. І жорстоким.

— Ні, — різко сказав Валенті. — Мені не потрібне виправдання і не потрібен ваш острах. Я зроблю все, щоб такого ніколи більше не повторилося. Клянусь вам!

Він майже вибіг з дому, залишивши мене в хмарі питань, що повисли між нами, які так і не набули голосів та відповідей.

***

Я вилетів з дому й майже стрімголов скотився по сходах ґанку.

Прохолодний вітер заспокійливо пестив обличчя, і я глибоко задихав, намагаючись насититися ним. У вухах барабанив пульс, очі все ще бачили її погляд, губи все ще горіли після торкання її губ.

Я дихав, але біль не зникав. Мої пальці стиснулися, і я відчув, як коротко стрижені нігті встромилися в долоню.

Що це? Вона вже дивилася на мене багато разів і по-різному. Вона торкалася мене й розмовляла зі мною. Вона навіть усміхалася мені. Вісімнадцять разів.

Що?!.. Я рахував її посмішки?!

Я пішов геть від дому, намагаючись віддалитися від її аури, щоб очистити розум, зігнати цей в'язкий, приємний туман, який огорнув розум.

Ні. Не може такого бути. Неможливо. Безглуздо. Божевільно…

Чорт! Скільки б я не підбирав протестів, відкидати це більше не можна. Так, це сталося. Це наслання давило мене важким тягарем, який позбавив сил.

Я йшов у ліс просторим полем, всипаному дикими квітами та бур'янами. Рослини були такі високі, що торкалися пальців рук. Вони немов умовляли мене здатися. І я піддався.

Коліна здригнулися, і я звалився на них, відчуваючи, як сили йдуть геть. Хвиля безвиході накрила з головою. Я знову почав задихатися.

Бракувало повітря. Бракувало сил.

Всевишній або диявол? До кого з божеств мені звертатися? Кого мені питати: навіщо? Чому так сталося? Невже саме так життя каратиме мене?! Невже саме таке має статися зі мною й з нею?

Чому так швидко? Я ж все розрахував! Занадто мало часу минуло! Дуже мало! Так не мало трапитися! Лише не так. Тільки не з нею.

Вів'єн.

О Вів'єн…