РОЗДІЛ 36 Чорна нагорода

Мої думки більше ніколи не стануть моїми. Я втратив владу над ними кілька років тому.

Ні, їх не крадуть, не забирають і не чують. Мої думки під забороною. Я замкнув їх у глибинах свідомості, підземеллях розуму. Там, де спочиває моє серце й повільно вмирає душа.

Разом з думками я втратив і почуття. Заборонив собі співчуття, жалість, ніжність та, головне, кохання. Позбавився всього, щоб не зірватися й не вбити себе занадто рано. Бо руйнуючи будинки, в яких мирно сплять діти, вбиваючи знесилених людей, скидаючи снаряди й направляючи рушниці солдатів, я маю бути безсердечним, бездушним.

Я маю бути звіром. Не маю бути собою.

Чи довго я зможу так існувати? Відповідь проста: до тих пір, поки живі вони. Все заради них. Адже вони страждають через мене. Через те, що я їхній брат і син.

Але почуття прорвалися. І до тих, кого я прирік на митарства й страждання, приєдналася Вів'єн — розумна, але дуже наївна дівчина, яка побачила в мені героя. Це все через книжки. Романтичні вчинки, хоробрі подвиги та вигадані люди, на яких хочеш бути схожим, і тому шукаєш їх серед тих, хто поруч.

На жаль, з нею поруч лише я.

Вітер жорстко рвав тканину чорного мундира й тріпав волосся. Він закружляв вихором, коли я покинув салон автомобіля. Сонце ранньої осені іноді ховалося за хмари, але я був вдячний йому за появу. Воно давало мені привід сховати очі за чорним склом сонцезахисних окулярів.

На площі міста, яку заздалегідь підготовили для прибуття найважливіших персон Пантеону, зібралися лише двоє найуспішніших репортерів та троє фотографів. Вони невпинно клацали затворами фотоапаратів, знімаючи довгий стіл, покритий чорною тканиною, і такий же килим, що вів до нього. Поряд стояли по стійці струнко конвоїри, одягнені у парадну форму й озброєні скорострільними рушницями, а також офіцери вищого рангу з групи армій «Аванпост», якою я командував. Воїни вже стали в шеренгу, залишивши одне порожнє місце у центрі. Стіл за їхніми спинами був потрібен для того, щоб перекусити, випити води, підписати чи переглянути документи — якщо важливий гість захоче це зробити.

Я мовчки приєднався до тридцяти двох офіцерів, обравши те саме порожнє місце, і намагався не помічати спрямованих об'єктивів фотокамер. Зчепивши руки за спиною, вичікувально дивився на місце, де починався чорний килим і де мав приземлитися гелікоптер. Поруч зі мною стояв Вільгельм і теж мовчав, викликаючи в мене вдячність. Він, як завжди, розумів мій настрій без слів та натяків.

Я вже давно звик до того, що солдати за моєї появи випрямляли спину. Раніше думав про це, не розуміючи, що саме змушує їх так робити. Справа не у високому званні, бо це почалося ще в академії. І не залежало від ступеня близькості та знайомства, адже навіть Віль, мій давній добрий друг, ще більше розправив плечі.

Вітер не згасав, а тільки починав смакувати. Він піднімав би пилюку з асфальту, якби його не промили сьогодні вранці, готуючись до прибуття високопоставленого гостя. Навіть фоторепортери, вже підготувавши матеріал про атмосферу очікування, що панувала тут, встали поряд з нашою шеренгою й направили камери вперед, куди були спрямовані погляди присутніх.

Ніхто не порушував мовчання. Лише вітер шарудів чорним одягом натовпу, що зібрався.

Звук двигунів гелікоптера став наростати. Так, він ніколи не спізнювався.

Я підняв тільки очі, перетворивши себе на камінь. Сталевий птах поблискував чорним глянцем, спускаючись з небес на землю. Лопаті посилювали пориви вітру, і він почав бити в обличчя, намагаючись зірвати кашкети й вирвати ґудзики на парадних кітелях. Але його спроби були марними, йому вдавалося лише дзвеніти орденами на мундирах воїнів.

Ґвинт сповільнив хід, і двері гелікоптера від'їхали убік. Спочатку зістрибнули на землю четверо кайзерців-охоронців, у повному озброєнні та з нашивками у вигляді чорних грифонів. Один повернувся до входу й спустив сходи з чотирьох щаблів, а потім приєднався до інших, які вже встали з обох боків.

Сходами швидко спустився генерал-майор Карстен Копп.

Мій погляд вп'явся в його обличчя, що виражало суміш самозакоханості та ярої переваги над усіма, хто поруч, крім одного. Того, хто його сильніший. Того, чий чорний подовжений кітель вже зʼявився в отворі гелікоптера. Того, кому він слугує. Того, кого він привселюдно називає «володарем».

Якоб Кайзер неспішно спустився на чорний килим — неприродно-високий і худий, одягнений у темний одяг з високим коміром, розшитим золотими нитками. На його грудях сяяв лише один орден — п'ятикутна зірка із золота з чорним оніксовим грифоном у центрі. Знак його найвищого чину, як і перстень на правій руці, що прикрашав безіменний палець. Блиск чорного діаманта на такій самій емалі був помітний здалеку.

Кайзер підставив обличчя сонцю, розглядаючи його серед хмар, які швидко пропливали. Потім ковзнув поглядом блідо-сірих очей по присутнім і легенько кивнув головою.

Відразу два охоронці рушили вперед, за ними пішов Копп, ну а потім сам диктатор і ще двоє бійців, які оберігали його спину. Фоторепортери прийняли сигнал, що дозволив їм зйомку, і знову затріщали затворами.

Я залишався нерухомий. Мої очі, приховані окулярами, дивилися на людину несамовитої сили та безсердечної жорстокості. В мені не знайшлося злості, ненависті, люті чи гніву. Я позбавився почуттів. Сконцентрувався на одному: збирав усі сили, щоб приховати єдину емоцію. Потребу… Спрагу… Волаючу необхідність його смерті.

Застигши, я дивився, як чоловік, який вселяв страх, неквапливо йшов килимовою доріжкою в наш бік. Вітер розвивав парадний мундир Кайзера, який доходив до колін, і намагався розтріпати його приглажене чорне волосся, якого торкнулася сивина лише біля скронь. Поруч трималася його особиста охорона, адже навіть тут, на своїй території, він не почував себе у безпеці.

Зліва примостився Карстен Копп. Його права рука стискала чорний невеликий кейс, а обличчя світилося самозадоволенням. Ряд конвоїрів зробили крок уперед, віддали честь і завмерли з піднесеними до скронь долонями.