РОЗДІЛ 35 Необхідна омана

«Гордість і упередження» зайняли своє місце в моєму серці. Дочитавши останній розділ, я закрила книгу й любовно провела пальцями по назві, яку видавець прикрасив золотистим тисненням. Відкинувшись на спинку крісла у своїй кімнаті, я не стримала посмішки й мрійливо дивилася на сонце, яке вже завершувало свою денну ходу.

Час пролетів непомітно. Я майже не думала про те, що сьогодні рівно місяць, як я існую в цьому будинку.

Історія Дарсі та Елізабет повільно покидала мої думки, повертаючи до реальності. У ній на мене чекали спогади: знайомство з життєрадісним капітаном Дрейком, нова сторона Германа Валенті й хвилюючі одкровення наостанок.

Моя щира та палка промова його здивувала. Я виплеснула йому все те, що збиралося й вираховувалося у свідомості. Він постав переді мною справжнім, дозволив зазирнути в його світ у той час, коли не було війни. Подарував шматочок свого всесвіту, і я зберегла його в пам'яті.

Навіщо? Відповідь дуже очевидна.

Хто я? Звичайна. Пересічна. Одна із мільйонів. Військовий медик без диплому, яка проходила практику не на манекенах, а на живих людях, поранених солдатах.

Хто ж такий Герман Валенті?

Легенда. У його жилах тече кров Гектора та Ахіллеса. Він — нащадок Македонського та суперник Ареса. Втілення історії, яку пише сам. Його ім'я залишиться на сторінках цієї епохи й передаватиметься з покоління до покоління. Не важливо, як і коли закінчиться ця війна. Він залишиться у ній назавжди.

Вчора вночі я знову не змогла заснути. Але вперше не намагалася прогнати нав'язливі думки, які розбурхувала свідомість. Лише під ранок я знайшла рішення, яке заспокоїло мене й дозволило віддатись сну.

Нарешті, я зрозуміла, що маю зробити й навіщо зіткнулася з Чорним Полковником.

Я маю розповісти правду. Повинна розповісти світові його історію. Без виправдань — вони не потрібні йому. Герман Валенті — солдат, офіцер, безстрашний воїн, який стинається у двох війнах. Але в кожній з них у нього дуже мало шансів на перемогу чи порятунок.

Розмірковуючи над цим, я навіть не помітила, як заснула.

Вечірнє небо поглинуло останні промені сонця, коли я прокинулася, почувши гомін за стіною. Полковник повернувся й зараз ходив у сусідній кімнаті. Захотілося побачити його.

Вставши з крісла, я підняла книгу, що впала, і поклала її на туалетний столик. Миттю глянула на своє відображення та поправила волосся, заплетене в косу. На мені була ніжно-блакитна сукня з овальним вирізом і вузькими короткими рукавами. Її колір, як боязке нагадування про сезон квітів, що минає. Аромакулон виточував залишки жасминової олії і, не ховаючись, прикрашав шию. В голові промайнули слова Валенті про мою зовнішність, і рум'янець відразу відбився на щоках.

Полковник стояв обличчям до мене в зоні кухні й брязкав посудом. Він кинув на мене швидкий погляд.

— Я заварив чай. Бажаєте?

Його кітель недбало лежав на спинці дивану, а рукави чорної сорочки були звично підгорнуті до ліктів.

— Так, дякую, — нерішуче посміхнулася я.

Полковник знову глянув на мене, на кілька секунд його погляд затримався на моїх губах, потім ковзнув по сукні й знову зосередився на заварнику.

— Віль передав вам це, — кивнув він у бік столу, на якому лежав невеликий букетик польових квітів.

Мої брови здивовано злетіли вгору. Коли ж мені востаннє дарували квіти? Здається, це було на випускному вечорі, ще у школі.

Підійшовши до послання, яке солодко пахло літом, я взяла його в руки. Піддавшись спокусі, я з насолодою занурилася в нього обличчям і вдихнула неповторний аромат.

— Ваш друг дуже милий! — зауважила я, розглядаючи жовті, рожеві та фіолетові пелюстки.

— Так, надто, — буркнув полковник, спостерігаючи за мною з-під зрушених брів.

В одній із шафок я знайшла скляну вазу у формі квадрата й наповнила її водою. Влаштував туди букетик, я обережно розправила квіточки й поставила його на скляний стіл біля вікна.

Валенті наблизився, стискаючи дві чашки в руках. Одну розташував переді мною на тому столі, де красувався букет, а з іншої сам зробив ковток, притулившись стегном до краю стільниці.

— Він мій єдиний стихійний друг, який не піддається контролю, — з краплею смутку промовив полковник.

Я торкнулася білої порцеляни чашки й відпила ароматного чорного чаю з легкою цитрусовою ноткою.

— Можливо, це тому, що він — справжній друг? — з усмішкою спитала я, зупиняючись навпроти Германа.

— Цього не відібрати.

Валенті здавався чимось спантеличеним. Темні очі зосереджені, брови зсунуті, губи стиснуті. Однак його присутність знову сконцентрувала на собі всю мою увагу, наповнила кімнату, викликаючи запаморочливе хвилювання.

— Як ви пояснили йому мою появу? — обережно запитала я, заборонено милуючись віялом темних вій, що огорнули його чорнильні очі.

— Обманювати особливо не довелося, — відповів Валенті. — Одного разу я запропонував Кайзеру обмін, коли він мав звільнити маму чи Кристіану. Але він відмовив мені. Тепер Вільгельм думає, що угода вдалася.

— Що ви мали йому віддати? - насторожилася я.

Його пальці стиснули чашку з чаєм. Він зробив ковток і поставив її на стіл. Ця розмова була йому вочевидь неприємна, і я пошкодувала, що не зупинила цікавість.

— Себе,— нарешті відповів полковник. — Я мусив йому служити до кінця життя.

Неволя до кінця днів. Навіть уявити складно, як важко йому далося це рішення та як було боляче, коли Кайзер його відкинув. Все дарма.

— Чому він відмовився? Що його не влаштувало у вашій пропозиції? — наважилася спитати я, наблизившись до Валенті.

Полковник склав руки на грудях і зітхнув. Він зволікав з відповіддю, опустивши очі у підлогу й занурившись у спогади про пережиті події.

— Та він і не відповів мені. Словами, я маю на увазі. Кайзер надіслав конверт. У ньому були два пальці: безіменний мамин та вказівний сестри.

Тягуча, майже жалобна тиша повисла в кімнаті, впевнено сповнюючись неприємними думками та емоціями.