РОЗДІЛ 34 Вечір-відкриття

— Ви рідні по матері й по батькові? — усміхаючись, питав капітан Дрейк, дивлячись на мене.

Моя рука зі склянкою води так і застигла на півдорозі до рота. Валенті знову прийшов на допомогу і, кинувши на мене швидкий нерозгаданий погляд, спокійно відповів:

— Так.

— Ви зовсім не схожі! - із здивованою посмішкою заперечив Вільгельм.

Я помітила, як полковник напружено стиснув щелепи, поки його друг спокійно відкинувся на спинку стільця. Ми сиділи за скляним овальним столом біля панорамного вікна. Моє місце виявилося навпроти двох офіцерів у чорній формі комітаджів.

Спонтанна дружня вечеря рясніла словесними суперечками, незадоволеним та напруженим настроєм Валенті й розгублено-мовчазною мною.

— Ось ти, Германе, такий весь правильний аж до нудоти! Дивишся на тебе й бісишся від усієї твоєї ідеальності!

Я мимоволі посміхнулася. Капітан, задоволений моєю реакцією, яку прийняв як знак підтримки, продовжив:

— Ти знаєш, що це не моя упереджена думка, а думка всіх оточуючих. Але я все ж таки тебе люблю, друже мій! І абияк, але все ж таки терплю всю цю твою бездоганність!

Його погляд звернувся до мене, і він заговорив:

— Але варто глянути на твою сестру — і одразу розумієш, що вже не хочеш дивитися на когось іншого.

Цей явний флірт неабияк бентежив. У пошуках порятунку я опустила очі в тарілку з незайманим ростбіфом.

— Дівчина-магніт, - з усмішкою підсумував Вільгельм.

Відчувши, як палають щоки, я знову підвела очі, які одразу натрапили на полковника. Його похмурий настрій проступав в оніксовому погляді, темрява якого поглинала світло.

— Саме тому я й ховав тут свою красуню-сестру, — сварливо відповів він.

— Даремно! Кристіана стане нашим сонцем, яким захочуть помилуватись усі! - поетично продовжував той.

— Тільки цього нам ще не вистачало! — гукнув Валенті.

— Ховати її тут — це жорстокий злочин!

— Вгамуйся, Вілю! Ти чудово знаєш причину нашої таємничості!

Капітан помітно схаменувся. Він став серйозним і винувато глянув на Германа:

— Ти правий. Вибач, я забувся.

Виникла пауза. Друзі напружено дивилися один на одного. Я спостерігала за тим, як Валенті намагався придушити емоційні пориви Дрейка, вселяючи рішучу загрозу силою погляду.

— Але ж від мене вже ховати не треба! — не витримав капітан і променисто посміхнувся, переводячи погляд на мене.

Герман видав роздратований стогін.

— На що ти напрошуєшся?! — погрозливо запитав полковник.

— Як? Хіба не зрозуміло? На увагу твоєї чарівної сестри. — Вільгельм підморгнув мені.

— Як же я втомився від тебе! — приречено зітхнув полковник.

Він потер перенісся, прикривши очі. Потім узяв келих і зробив щедрий ковток червоного вина, ігноруючи усмішку друга.

— Кристіано, хіба я не правий? - звернувся до мене Вільгельм. — Ми з тобою не бачилися більше десяти років. Востаннє, здається, під час канікул в академії! Мабуть, тобі тоді років десять було?..

— Дев'ять! — процідив полковник і зі стукотом поставив келих на місце. — То були різдвяні канікули. Ти потай проніс вишневу наливку й нахабно напився, після чого намагався залізти в ляльковий будиночок Кристіани, люто закликаючи всіх до оборони!

— Так це була гра! У якій, до речі, також брав участь ваш брат Фабіан! — без натяку на збентеження чи почуття провини захищався Вільгельм.

— Якого ти, до речі, теж напоїв,— докірливо мовив полковник.

Капітан посміхнувся й глянув на мене, пояснюючи:

— Ми захищали ваш замок від штурму, відпрацьовуючи тактичні завдання з воєнної історії. Не заперечую, неабияка порція наливки додала яскравості та веселощів у цю гру. Було захоплююче та цікаво…

— Але найзабавніше те, що захоплююче й цікаво було тільки вам двом, — єхидно обірвав його Валенті. — Ти вирішив, що винайшов унікальний тактичний хід і заліз до однієї з кімнат вінтажного будинку, який був подарунком для Кристіани від нашої бабусі. У результаті його просто розірвало.

Мої очі вражено розширилися, а губи затремтіли від сміху, який я намагалася стримати.

— Так, конструкція кволенька виявилася, — незворушно зауважив Дрейк.

— Ні, мій друже, — у баритоні Валенті звучав сарказм. — Вона не була розрахована на майже двометрового гостя напідпитку.

— Ось тут уже погоджуюся! — чарівно посміхнувся мені Вільгельм, випинаючи груди вперед. — Зріст у мене богатирський.

— А інтелект із наперсток! — втомлено пробурмотів полковник, притуляючи келих з холодним вином до лоба, ніби бажаючи його охолодити.

Я сховала посмішку, роблячи ковток води.

Дружня лайка була неймовірно милою та життєрадісною. Світловолосий Вільгельм виглядав повною протилежністю брюнета Валенті. Але водночас вони доповнювали одне одного: як світло відтіняє пітьму, як день відбиває ніч.

У капітана були очі темно-зеленого кольору, як чайне дерево, і незвичайна стрижка з поголеними скронями та потилицею. Зморшки біля рота говорили, що він часто посміхався. Він дуже гарний чоловік, його зовнішність випромінювала доброту та щирість.

Але полковник Валенті — таємниче прекрасний, глибокий і похмурий, як Маріанська западина. Його привабливість згубна, але від цього ще привабливіша.

— Кристіано! — втрутився у мої міркування голос Вільгельма. — Я дивлюся на тебе й розумію, що в тобі нічого не залишилося від дівчинки, яку я бачив десять років тому!

Мій насторожений погляд метнувся до Валенті.

— Переді мною — надзвичайна дівчина, від якої я не можу відвести очей! — продовжив капітан, піднімаючи руку з келихом і даючи зрозуміти, що п'є на мою честь.

Ледь стримавши видих полегшення, я з усмішкою прийняла його тост і теж зробила ковток.

— До речі, — спохватився капітан і різко повернувся до полковника. — Чекаю найдрібніших подробиць, як тобі вдалося все-таки оминути ті перепони, містере Таємничість!

— Неодмінно. Якось, — буркнув Валенті.