РОЗДІЛ 33 Половина правди

Гуркіт пострілу вдерся у мій сумбурний сон і розірвав його на шматки.

Я схопилася у ліжку, коли ще один вистріл підірвав тишу сонячного ранку.

Не роздумуючи ні секунди, я помчала до дверей. Хто стріляє? Що мене там чекає? Дуло зброї, яку чорномундировець переведе з розстріляного Валенті на мене, беручи моє серце як ще одну мішень?

Вхідні двері були незвично відчинені, і в їх отворі я побачила статну постать полковника.

Його права рука була витягнута вперед, стискаючи ручку пістолета, друга — зігнута у лікті й притиснута до попереку. Зосереджений профіль та зрушені брови видавали його недоброзичливий настрій.

Я уповільнила крок і наблизилася до дверей, відчуваючи на шкірі прохолодне ранкове повітря, яке проганяло сон і приносило спогади про вчорашній вечір.

Задивилася на чітку лінію чорного волосся на скронях і шиї полковника, де вчора ковзали долоні тієї закоханої жінки. Вранці його вилиці були гладкі, а вчора я бачила на них щетину. Мабуть, вона приємно поколювала її долоні. Вона так сміливо торкалася його та явно жадала у відповідь того самого.

Вони мали стосунки, можливо навіть почуття. У неї до нього точно вони були. Полковник розбив їй серце й жорстоко розчарував, але мав на це право. Валенті зав'яз у серйозній та смертельно-небезпечній грі. Він прирік себе на самотність, зосередившись на своїй справі.

Знову пролунав постріл, який змусив мене здригнутися. Як же швидко я відвикла від цих звуків!

Полковник опустив зброю й повернув голову у мій бік.

— Вибачте, я думав, ви вже прокинулися, - ховаючи пістолет в кобуру, сказав він. — Я стривожив вас?

— Трішки, — ввічливо відповіла я, відчуваючи, як напруга відпускає легені та повертає здатність спокійно дихати. - Куди ви цілилися?

Валенті не поспішав із відповіддю. Оніксові очі робили повільний огляд мого сонного вигляду й повернулися до обличчя. Примружений погляд набув нового, трохи хижого й напруженого виразу.

Прохолодний вітер ударив в обличчя й підштовхнув до здогадки. Я стояла перед ним зі сплутаним волоссям, невмита й боса. А пальці ніг визирали з-під краю довгої нічної сорочки...

О Боже! Так я ж в одній сорочці! Тонка тканина облягала мене при кожному пориві вітру, безсоромно показуючи мою оголену беззахисність.

Я різко притиснула руки до грудей та відчула, як невпинно червонію. Втекти відразу чи спробувати щось сказати?

Ледве помітна посмішка торкнулася його твердих губ і пом'якшила вираз чорних очей.

— За мною вже їдуть, Вів'єн. Ховайтесь. Двері я сам зачиню.

Сором'язливо кивнувши, я помчала назад до спальні.

Навіть почувши, як автомобіль віддаляється від дому, відвозячи полковника, я все ще згоряла від сорому. Зустрівшись поглядом зі своїм відображенням, я переконалася, що справді почервоніла.

***

Я розгублено перегортала сторінки дочитаної книги. Увага постійно перемикалася на кожний звук за стінами цього скляного будинку, тож сьогодні читання особливого задоволення не приносило.

Коли південь повільно перейшов у ранній вечір, я втомилася чинити опір і дозволила собі зізнатися, що з неймовірним хвилюванням чекаю приходу полковника. Ранкова зустріч розбурхала мене, а сором продовжував палити вогнем незручності. Я марно намагалася викинути з голови цю подію, забути вираз його темних очей та посмішку, яка посилила збентеження.

Як можна було зробити таку дурість? Вибігти на вулицю й стояти перед чоловіком у нічній сорочці, яка насилу приховувала наготу! Я шумно випустила повітря та прикрила очі.

Чорний погляд полковника відразу сплив у пам'яті. Він явно дивувався, дивлячись на таку свою «гостю». Що він подумав про мене? Особливо після відвертої розмови напередодні.

Звук автомобільного двигуна почав посилюватися. Це він! Виглянувши у вікно, я впізнала машину, яка забирала й привозила полковника щодня.

Я схвильовано провела рукою по розпущеному волоссю й оглянула своє вбрання. Темно-червона сукня з глухим коміром і білими мереживними манжетами на коротких рукавах виглядала втіленням скромності та стриманості. Саме на це мені й хотілося наголосити після сьогоднішньої безсоромної витівки.

Вирішивши не ховатися, а відразу постати перед полковником, щоб остаточно позбутися осаду ранкового конфузу, я повернулася обличчям до вхідних дверей.

Автомобіль зупинився, і двигун замовк. На хвилину повисла тиша, яку порушував хвилюючий гуркіт мого серця. Я почула, як двері машини зачинилися. Але звук знову повторився. Полковник знову сів у авто? Чи хтось вийшов разом із ним?!

Почулися швидкі кроки. Хтось біг до будинку! Надто пізно я кинулася до таємної кімнати. Двері відчинилися, і літній вітерець увірвався в кімнату. Я завмерла, чуючи, як ще хтось біжить до входу.

Різко піднявши голову, я зустрілася поглядом з молодим чоловіком у чорній офіцерській формі кайзерівської армії, який із задоволеною усмішкою дивився на мене.

— Вільгельме, чорт забирай! — долинув гнівний вигук Валенті, який вбіг у будинок слідом і теж завмер на порозі.

Капітан зняв кашкет на знак привітання й провів рукою по світлому волоссю. Його усмішка стала ширшою й світилася добродушністю.

Але страх скував моє тіло, змушуючи стояти на одному місці.

— Я так і знав, що ти не просто так поспішаєш додому! — пролунав голос друга полковника, який я вже чула одного разу, ховаючись за дзеркальною стіною.

Валенті різко заштовхнув Вільгельма до будинку. Швидко окинувши поглядом ліс, він з люттю гримнув дверима, зачиняя їх. Повернувшись, полковник одразу зустрівся зі мною поглядом.

«Це кінець?!» — очима питала я.

«Спокійно!» — холоднокровно відповіли мені його очі.

Валенті вийшов уперед і зупинився між мною та явно непроханим гостем.

— Вільгельме, дозволь познайомити тебе з моєю сестрою, Кристіаною Валенті! - спокійно проголосив Герман.

Я здивовано розширила очі й дивилася то на свого «брата», то на його друга.