РОЗДІЛ 32 Під розсипом зірок

Кожен новий день для мене завжди починався зі світанку. Віднині сон став моїм прокляттям. Я довго крутилась у ліжку, намагаючись прогнати страшні думки, а коли засинала, то приходили жахіття. Вони були настільки реальними, що пробудження зі сльозами або від власного крику перетворилося на буденність.

Ставало трохи легше лише вдень – завдяки книгам. Я почала жити світом вигаданих людей. Історія закінчувалася, і я потроху згасала разом із нею. Поверталася до життя лише, коли бралася за нову книгу.

Повний місяць височів над верхівками сосен, заявляючи свої права. Я відклала книгу й з сумом дивилася на нічний краєвид крізь шибку вікна. Гнітючі думки без запрошення входили до моєї свідомості.

Легкий стукіт у двері змусив мене здригнутися. Швидко сівши й спустивши ноги з ліжка, я запросила увійти.

Отвір заповнив силует полковника. Незмінний ореол темряви створювали його формені чорні штани й сорочка з розстібнутим коміром та підгорнутими рукавами. Вугільні очі одразу ж знайшли мене, і він притулився плечем до одвірка.

— Прийшов, щоб запропонувати вам прогулянку. Що скажете?

За сорок три хвилини почався б мій двадцять четвертий день без вуличного простору. Рівно стільки я не покидала стіни цього будинку. Але зараз полковник відчинив переді мною вхідні двері й відступив убік. Потік холодного повітря вдарив в обличчя, і я сильніше закуталася у вовняну накидку.

Поріг переходив у круті сходинки ґанку. Попереду виднілася під'їзна алея, що вела через невеликий місток і тонула у глибині соснового лісу.

Валенті стояв за моєю спиною. Я чула його дихання над правою скронею. Піднявши брови, я нерішуче подивилася на нього. Він усміхнувся й кивнув, ще раз запевняючи у дозволі ступити на ґанок.

Вісім сходів униз, і я опинилася на кам'яній стежці. Слідом спустився полковник.

Від свіжого та прохолодного повітря я відчула головокружіння. Груди важко й часто здіймалися. Здавалося, що я не можу надихатися. Навколо було темно, лише місячне світло осяяло галявину, в яку впиралася могутня скеля, де й розташовувався цей дивовижний будинок.

Я вперше побачила його ззовні. Архітектор зумів створити шедевр, помістивши будівлю у кам'яну брилу, піднявши її над землею та використав природу як захисний щит з усіх боків — окрім фасаду, що був зроблений з незвичайного скла та оточений сталевими поручнями тераси. На вигляд бездушні вікна відливали нічним пейзажем і не випускали світло з середини. Здавалося, будинок складався із дзеркал, відбиваючи небо, місяць та ліс.

— Все добре? — стривожений голос Германа пролунав зовсім близько.

Я повернулась обличчям до нього. Чорні очі навіть у темряві яскраво поблискували.

— Ви не проти, якщо я зніму взуття? — тремтячим голосом спитала я.

Темні брови полковника злетіли вгору.

— Як забажаєте, - тихо відповів він.

Я швидко скинула туфлі, але повільно опустила босі ноги на траву. Насолода ковзнула вгору стопами й дісталася до коріння волосся. Я не втримала посмішки задоволення. Непідробне щастя наповнило серце, коли я знову отримала те, що раніше не цінувала.

Я пішла густою травою вздовж будинку й зупинилася біля самого краю, там, де починався кам'янистий берег річки, яка стрімко дзюркотіла. Закинула голову до нічного неба, та продовжила глибоко й натхненно дихати.

Зірки здавалися близькими й дуже знайомими. Наче з минулого життя, із забутого світу, який одного разу жорстоко відібрали й знищили на очах.

— Вів'єн, вам недобре?

Валенті беззвучно йшов за мною та зупинився поряд.

— Ні, - сумно відповіла я. - Мені гріховно добре.

Я повернулася до скелі й опустилася на траву. Випроставши ноги, притулилася спиною до каменя, все ще теплого після сонячного дня. Піднявши голову, глянула на чорне полотно неба, де розкинулися діаманти зірок.

— Можливо, якщо ви вважатимете себе бранкою, стане легше? — знову пролунав голос полковника.

Він теж сів на землю, ліворуч від мене. Зігнувши одну ногу в коліні, він поклав на неї руку й теж притулився до скелі. Я почула його важкий та глибокий подих. Тихий вітер приніс мені дерев'яно-пряний запах його парфуму.

— Можливо, — трохи замислилась я. — Але тоді мені слід ненавидіти того, хто тримає мене в полоні.

Я перевела на нього погляд і побачила, що він дивиться на мене невідривно.

— А ненавидіти вас я не можу.

Мені захотілося посміхнутися, але його серйозність зупинила мене.

— І як давно ви перестали мене ненавидіти?

Голос полковника звучав тихо й трохи напружено. Але це не турбувало мене, а навпаки, викликало приплив відвертості.

— Так ненависті до вас ніколи й не було.

—  Як так? — скинув він брови.

Чи то цей вечір, чи всі останні дні надихнули мене на душевну розмову. Захотілося говорити й слухати – щиро та відкрито.

— Стоячи поряд з Кайзером та Коппом, які затято закликають до війни та знищення безвинних, ви завжди мовчите. Вкрай рідко підіймаєте очі й дивитесь куди завгодно, тільки не в камеру. Ви дуже вирізняєтесь на їхньому фоні. Усі ненавидять їх, але, я впевнена, що вас усі бояться. Я думаю, вони теж це розуміють і тому ще більше зляться, — зробила висновок я під його проникливим поглядом.

— Чому ж мене бояться, якщо я не кидаюсь погрозами? - посміхнувся він.

Сумна посмішка все ж таки вигнула мої вуста.

— Часом мовчання лякає більше, ніж гучні промови, — туманно відповіла я.

Чорні очі поблискували в темряві, концентруючи увагу на мені.

— Я мовчу не через те, що хочу налякати, — сказав полковник.

— Тепер я це знаю.

Відкинувши голову до каменю, я продовжувала посміхатися:

— До того ж, щоб налякати, вам погрози не потрібні. Достатньо лише подивитися на свого опонента, і він покірно все розповість та на все погодиться.

На цей раз брови офіцера запитливо зігнулися, і я пояснила:

— Справа у кольорі ваших очей. Чорнішого за нього я не зустрічала. Ваш погляд запевняє, що ви знаєте всі таємниці пекла, які причаїлися під завісою ночі.