Третій тиждень мого літературного заточення наближався до кінця. А осінь вже готувала людям прохолодні вечори та короткі дощові дні.
Я лежала в ліжку з книгою в руках, дочитуючи останні розділи під музику сильного вітру. Блискавка розсікала небо, та відблисками освітлювала кімнату. Ось-ось почнеться злива. Але мальовнича негода лише прикрашала витвір Віктора Гюго — «Собор Паризької Богоматері».
Обливаючись сльозами, я закрила книгу й спробувала приборкати стривожене дихання. Годинник показував далеко за північ, а кроки офіцера у вітальні вже давно стихли.
Ох, як шкода! Адже так хотілося прямо зараз поговорити з ним про цю дивовижну, трагічну та жорстоку історію кохання.
Дощ ринув нестримним потоком. Вітер смакував і нещадно гнув гілки сосен. Він змішувався зі зливою й намагався пробитися крізь шибки масивних вікон.
Я обережно спустила босі ноги на холодну підлогу й витерла сльози. Бережно поклавши книгу на тумбочку, пішла до дверей, щоб випити води. Боязко сподівалася, що така коротка прогулянка заспокоює емоційну бурю й дасть мені мізерний шанс заснути.
Вітальню освітлював лише одинокий світильник, що стояв на столику між двома кріслами. Я безшумно рушила до зони кухні.
— Подаю голос, щоб ви знали про мою присутність.
Але я все ж таки підстрибнула від несподіванки.
Голос полковника пролунав з боку джерела світла. Незважаючи на його спокійний тон і тихе звучання, я встигла злякатися.
— Вибачте, - знову сказав він.
Машинально приклавши руку до горла, я нарешті розгледіла Германа, який сидів у кріслі. Його чорні діаманти очей поблискували та дивились на мене.
— Це ви пробачте мені, — взявши себе в руки, подала я голос. — Вийшла взяти склянку води та намагалася вам не заважати.
Він тримав у руках стіс списаних аркушів білого паперу, а поряд стояла чайна чашка.
— Ви не завадили, — усміхнувся він. — Навпаки, даєте мені такий потрібний для перепочинку момент.
Я несміливо посміхнулася йому у відповідь.
Але настав час повернутися до своїх намірів. Я попрямувала до кухонного столу, на якому стояв графин з водою та кілька чистих склянок.
Як дивно, що ми так просто можемо посміхнутися один одному. Скільки часу пішло на це? Майже місяць? Чи трохи більше, якщо брати в розрахунок перший день нашого знайомства?
Однак до очей, схожих на онікси, ніяк не вдається звикнути. Їхня чорнота все так само хвилює, глибина вражає, а проникливість лякає. Готова присягнутися, що він здатний читати думки, просто подивившись у вічі.
— Як вам Віктор Гюго? — пролунало довгоочікуване запитання полковника.
Я так різко обернулася до нього, що розплескала воду зі склянки.
— Він неймовірний! — не стримуючи свого захоплення, раділа я нагоді поділитися своїми почуттями.
Його усмішка стала ширшою, відкриваючи рівну лінію білих зубів.
— Обожнюю його твори, — кивнув він і жестом запросив мене сісти в сусіднє крісло.
Без сумніву прийнявши його пропозицію, я розташувалася поряд, продовжуючи стискати склянку з недоторканою водою.
— Цей стиль, дух, фантазія… і така точність у висловлюваннях! Ох, він просто король слова! — захоплено торохтіла я.
Валенті поклав документи на столик, що стояв поруч, потім відкинувся на спинку крісла й поклав руки на підлокітники.
— «Усі горбаті ходять з високо піднятою головою, всі заїки ораторствують, всі глухі говорять пошепки», — процитував полковник.
Його голос — низький, багатий на перелив тембр — оксамитовим затишком наповнив кімнату. Я затамувала подих від насолоди й трохи відкрила рота.
— Як красиво! - видихнула я.
Розтанула від задоволення, згадавши ці слова, і продовжувала із захопленням дивитися на офіцера, який сидів навпроти. Надзвичайний колір його очей – не єдине, що позбавляє самоволодіння й не давало звикнути до себе. Його хижу грацію та манеру говорити теж неможливо сприймати, як щось звичайне, без захоплення.
— Так, Віктор Гюго — магістр слова. — полковник сумно посміхнувся. — Так яскраво розповів світові історію про силу людських почуттів, які здатні взяти в дар саме життя.
— У голові крутяться тисячі його слів, але я не можу так гарно передати їх, — захоплювалася я. — Обов'язково випишу деякі з них і завчу на памʼять.
— Він вартий цих старань, — кивнув Герман. — Один із тих авторів, яких хочеться цитувати протягом життя.
Обличчя Валенті ховалося від кола світла, і лише очі поблискували темнотою, а зуби — білизною.
— Шкода, що в мене нікудишня пам'ять для безцінних цитат, — журилася я. — Читаю їх, і дух захоплює, але не можу переказати.
Пролунав особливо гучний гуркіт грому, і я, здригнувшись, подивилася у вікно.
— Якщо слова западають у серце, то їх не випалити звідти та не викоренити,— з ноткою смутку сказав полковник.
Я знову перевела погляд на його обличчя, і він тихо продовжив:
Коли захочеш день мені згасити
І піддаси презирству і ганьбі –
На твоїм боці, за тебе просити
Я буду, й помагатиму тобі.
Гріхи всі власні знаючи найкраще,
На суд людський я виставлю себе;
Скажу, яке життя моє пропаще,
Аби лиш зняти докори з тебе.
І я від цього теж здобутки маю,
Бо щасливіша ти, як мені гірш,
А успіх твій, як власний, вже сприймаю;
Ти – в виграші, а я – удвічі більш.
Я твій настільки й так тебе люблю,
Що ради цього сам себе згублю.
#3766 в Любовні романи
#71 в Любовна фантастика
#225 в Фантастика
#53 в Постапокаліпсис
військове кохання, таємниці небезпека та пристрасть на межі, пригоди і романтика
Відредаговано: 25.07.2023