РОЗДІЛ 30 Книжкове забуття

Темні кола під очима не давали мені збрехати про гарний сон, який все ніяк не наступав, адже тужливі думки його не підпускали. Вони не втратили своєї похмурості, як зазвичай буває з настанням світанку — навпаки, стали яснішими і тривожнішими.

Я чула кроки полковника Валенті у вітальні, поки розглядала себе у відображенні великого дзеркала при яскравому ранковому світлі. Ще раз розчесала волосся й зібрала його спереду, зчепивши на маківці мініатюрним гребінцем. Світлі хвилі локонів відросли й тепер доходили до лопаток.

Так дивно було чути опис кольору мого волосся та очей у виконанні Чорного Полковника… Дивно та  несподівано.

Я глибоко зітхнула, поправила трикутний комір на темно-коричневій шифоновій сорочці в дрібну квіточку і перевірила, чи добре вона заправлена ​​в пояс високих вільних штанів бронзового відтінку. Переконавшись, що все гаразд, я пішла до дверей, але, відкривши її, завмерла на порозі.

Полковник стояв спиною до мене, сунувши ліву руку в кишеню чорних штанів і зігнувши другу, наче щось тримав. На ньому була біла сорочка, і мені на долю секунди здалося, що переді мною не солдат, а статний чоловік, який зараз вирушить не в управління групою армій, а в якийсь затишний офіс на двадцять шостому поверсі з видом на мирний та спокійний мегаполіс.

Дивно, що офіцер вибрав колір відкритого бунтарства. Адже Кайзер дико ненавидів білий із невідомих світу причин.

Хтось казав, що все через дитячу травму. Хтось запевняв, що це свого роду психічний розлад. Одне шановне видання провело серйозне розслідування, спілкуючись з його далекою ріднею, адже з близьких у нього нікого не залишилося, і намагалося вивідати подробиці дорослішання людини, яка прагне занурити світ у тотальну диктатуру. Випливли моторошні подробиці його дитинства, в якому Кайзера нібито змушували брати участь у сектантських обрядах, вбираючись у білий одяг. Але, як з'ясувалося, родичі виявилися самозванцями та незабаром публічно виступили зі спростуванням.

Кілька років це питання не давало спокою мас-медіа, але незабаром перейшло до категорії заголовків про «знайдені сліди снігової людини» або «таємниче викриття загибелі студентів на перевалі Дятлова».

Валенті ніби відчув мій погляд і обернувся.

— Доброго ранку, Вів'єн.

Так дивно чути, як він звертається до мене. Ніяк не звикну. Чи це через його голос, в якому ніби зібралися всі витончені переливи кришталевого баритону?

Я мовчки кивнула й рушила в центр кімнати, яка потопала в океані сонячного світла.

— Я зварив каву, — кивнув він у бік столу, на якому красувався білий кавник. — Доволі непогано вийшло.

Я помітила чашку в його правій руці й тільки зараз відчула чудовий аромат кавових зерен. Такий яскравий, що здивувалася, як не відчула його раніше.

Хоча що тут дивовижного? Валенті поглинає увагу й концентрує її лише на собі.

— Боюся, що не зможу встояти, — несміливо зізналася я, наблизившись до столу.

Здавалося, з його плечей зійшла напруга, і він ступив у мій бік.

— Сідайте, прошу вас. Я подам каву.

Я прийняла його запрошення і почала спостерігати, як полковник поставив свою чашку й взяв із навісної полички іншу. Його рухи були швидкими, але розміреними. Він не поспішав, але й не зволікав. Якась незвідана грація була у них.

— Цукор? Корицю? Молоко? — його запитання зруйнувало мої роздуми.

Я відірвала погляд від його довгих пальців і зустрілася з чорними очима.

— Цукор, корицю та молоко, будь ласка.

Полковник кивнув головою і повернувся до поличок зі спеціями. Взяв одну із фігурних скляних брил, струснув двічі над чашкою та знову повернувся до мене.

— Сподіваюся, не розчарую вас, — тихо сказав він, залишаючи переді мною ароматну каву.

Його фраза мала не один сенс, але я не хотіла концентруватись ще й на цих словах.

— Дякую! — натомість чемно відповіла я, вже відкрито насолоджуючись одним тільки запахом.

Валенті сів навпроти. У відображенні скляної поверхні столу я помітила, як він скривився, відкидаючись на спинку стільця.

— Як ви себе почуваєте? - не втрималася я, коли зробила ковток із чашки.

— Краще, ніж сподівався. — Він не зводив з мене очей. - Як вам кава?

— Смачна. Дуже, – чесно відповіла я.

Полковник задоволено кивнув і також зробив ковток.

— Вів’єн, - звернувся він до мене, шукаючи мій погляд. — Я зневажаю жалість. Не лише до себе. Я ненавиджу її у принципі, як почуття, властиве людині.

Я судомно вдихнула ранкове повітря, яке проникало через прочинене вікно. Разом з ним долинав плескіт гірської річки та далеке щебетання птахів.

Вугільні очі прикували до себе мій погляд. При світлі дня вони були такими ж темними, наче ніч знайшла в них найкращій притулок.

— Мої вороги, не плануючи, розповіли вам правду про мене, — вів далі Валенті. — Так, вони спростили мені задачу, але з одного боку. Адже тепер ви вважаєте мене слабким і жалюгідним, зовсім не здатним виконати свою обіцянку та…

— Ні! — раптом обірвала я його.

Полковник замовк, здивовано зігнувши темну брову.

— Я лише співчуваю вам. Щиро, — зніяковівши, заговорила я. — І… захоплююся вашою неймовірною силою. Якби щось подібне сталося зі мною, я б давно вже зламалася. Адже боротися не вмію, та й ви самі це знаєте.

Валенті раптом усміхнувся. Його тверді губи здригнулися, не стримавши смутку та розуміння. Потягнувшись через стіл, він накрив долонею мою ліву руку й стиснув.

Несподіваний жест змусив мене завмерти. Дивлячись на його довгі пальці та зап'ястя з опуклими венами, я відчувала, як від дотику полковника виходить тепло й проникає під шкіру.

— Ви дуже смілива, Вів'єн! - мовив він. — І неймовірно щира. Дякую вам за це.

Я чомусь не змогла вимовити жодного слова у відповідь, тож лише напружено чекала, коли він прибере свою руку. І полковник, ніби схаменувшись, миттю відсмикнув долоню.

Повисла пауза, і мені дуже захотілося чимось її наповнити.